Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Усе літо корпус, а з 10 липня – група січових стрільців – в боях. Надзвичайно важливу роль зіграв її рішучий протинаступ під Фрамполем 20 липня, коли було завдано відчутної поразки Богунській бригаді Казимира Квятека із щорсівської 1-ї Радянської дивізії. А через три дні під Карабчиєвом була майже цілковито розбита знаменита Таращанська бригада Василя Боженка з тієї ж дивізії. До рук січовиків потрапило 518 полонених, 28 кулеметів і 3 гармати[377]. У цьому бою відзначився кінний дивізіон сотника Ф. Бориса. Зухвалий рейд січовиків у липневих операціях дав змогу частинам УГА без особливих перешкод форсувати Збруч.

Ми через Київ вернемося знов

Нарешті Головний Отаман отримав змогу здійснити омріяний план – відбити столицю України і в разі успіху значно підняти свій престиж та закріпити своє становище як політичного керманича держави, яке помітно захиталося в результаті останніх військових невдач. «Національна революція висунула Симона Петлюру яко головного, національного керівника й на протязі трьох-чотирьох років він стояв на чолі і при всяких умовах поводив активну боротьбу за змагання Української нації, – характеризував Головного Отамана Микола Капустянський. – Нікого за цей час не було. Симон Васильович Петлюра – людина нестриманої енергії, ентузіаст, вірить, хоч деколи інтуїтивно, й вливає свою віру в інших. Це головна позитивна його риса, яко вождя»[378].

Маючи на думці наступальну операцію на Київ, Головний Отаман перш за все протягом липня реорганізував Дієву армію. На той час вона нараховувала лише 15 тис. стрільців та мала 580 кулеметів і 150 гармат[379]. «Уявляла зі себе майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією і національним рухом, – згадував начальник оперативного відділу штабу армії полковник М. Капустянський. – Вона мала різноманітний старшинський склад зі здоровим, боєвим осередком, прекрасний козачий елемент, слабоньку карність і неналагоджений тил зі слабим мобілізаційним апаратом. Бойова здібність при умовах партизансько-большевистського фронту і завзяття – на загал високі». Армія складалася з п’яти самостійних бойових груп. Найбоєздатнішою із них була група (корпус) січових стрільців у складі 10 і 11-ї дивізій. Її очолював полковник Євген Коновалець, а начальником штабу був полковник Марко Безручко. Корпус мав 4,5 тис. багнетів та шабель і наполовину складався із галичан.

У запорізьку групу полковника В. Сальського входили 6, 7 і 8-ма дивізії – всього три тисячі стрільців. Волинська група полковника В. Петріва північного фронту складалась із 4 тис. багнетів. Окрему групу творила 3-тя дивізія полковника О. Удовиченка. Нарешті, група отамана Ю. Тютюнника об’єднала в основному повстанські загони і складалася з трьох дивізій.

Безумовно, без Галицької армії Головний Отаман ніколи не наважився би на Київську операцію. Адже вона мала у бойовому строю понад 50 тис. загартованих в боях старшин і стрільців, 500 кулеметів, 800 шабель, 160 гармат[380]. Її структура не зазнала за Збручем серйозних змін, хіба що корпус поповнився кінними бригадами і полками та з’явились в її складі два панцерних поїзди, здобуті у боях із більшовиками. У згаданих спогадах М. Капустянський характеризував галичан таким чином: «Галицька армія уявляла зі себе боєздатну регулярну армію, з не зовсім відповідним командним складом; в ній панував лад, карність і надзвичайно добре був організований тил; військовим заосмотреннєм Галицька армія була бідна; з національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям»[381].

Галицькі стрільці були дійсно небагато озброєні і одягнені. Мали австрійські кріси системи Манліхера, німецькі кулемети Шварцлезе. Правда, швидко йшла їх заміна на якісні російські гвинтівки Мосіна та кулемети системи «Максим». Проте, як писав начальник штабу 1-го корпусу сотник Богдан Гнатевич, – «галицький стрілець був добрий вояк. Це виявилось вже під час світової війни. Вже тоді цінили його за слухняність, малу вимогливість і видержливість. Очевидно, що визвольна війна виробила в ньому поступнево ще й інші прикмети, такі як заповзятливість, товариськість та ідейність. Можна сміло ствердити, що галицький стрілець під добрим проводом і при вмілій та дбайливій організації був здатний на найбільше геройство і посвяту»[382].

Одним з найкращих родів військ у Галицькій армії була артилерія, яка укомплектовувалася досвідченими і вишколеними в австрійській армії гарматниками, загартованими в боях з поляками, а також наддніпрянцями. Кожна бригада складалася з артполку (близько 600 вояків) п’ятибатарейного складу, який мав на озброєнні польові гармати і гаубиці в основному австрійського виробництва[383]. На Великій Україні вони замінювалися російськими. У складі УГА залишилася Дніпровська гарматна бригада (6 батарей) і артполк бригади полковника Романа Дашкевича.

Значно слабшою, ніж в польській і російській арміях, була галицька кіннота. Внаслідок позиційного характеру українсько-польської війни уряд ЗУНР і командування армії не надавали належної уваги розвитку кавалерії й обмежилися слабкими – в 40–50 шабель – кінними сотнями в бригадах, які використовувалися хіба що для розвідки і зв’язку. Відсутність сильних кінних частин особливо негативно виявилася в ході Чортківської операції, коли бойові дії набрали характеру маневренної війни та коли вкрай необхідно було перекинути війська на вирішальний напрям. Отож генерал О. Греков у червні віддав наказ про сформування кінних полків (по 1000–1100 вояків). Але лише в 1-му корпусі створили полк, а в третьому – неповну кінну бригаду.

Утворений зусиллями випускника загребської авіашколи сотника Петра Франка в грудні 1918 р. у Красному на Львівщині авіазагін, на Великій Україні став полком, який мав 40 літаків, у тому числі 16 типу «Бранденбург», 12 – «Ньюпорів» і «Люфтганзенів» та кілька «Фоккерів». Щоправда, машини були старі та ненадійні, це нерідко приводило до невиправданих втрат. Але в руках таких галицьких асів, як А. Хрущ, С. Слєзак, С. Євський вони ставали грізною зброєю. Займались вони переважно розвідкою і знищенням важливих об’єктів (мости, залізничні вузли тощо). Взагалі ж українські летуни збили в небі Галичини 16 польських літаків, з них шість було на рахунку Євського. Між іншим, на літаках з польськими розпізнавальними знаками, як правило, літали американці і французи. Прах декого з них покоїться на польському меморіальному цвинтарі у Львові[384]. За Збручем авіаполк базувався біля Кам’янця-Подільського, потім у Вінниці та Одесі.

При досить розвиненій мережі залізниць у Галичині та на Правобережжі ефективно використовувалися бронепоїзди. Поляки, між іншим, мали їх десять. З них чотири курсували вздовж лінії Львів – Перемишль. В УГА було їх лише два – по одному в корпусах М. Тарнавського і А. Кравса.