Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крім цього, в УГА існував дивізіон бронемашин – 8 одиниць, а серед них – «Петлюра», «Дмитро» (на честь Д. Вітовського), «Черник» (на честь убитого під Мотовилівкою сотника Федя Черника) та ін. Існували технічні (саперні) сотні, підрозділи зв’язку, медичні, господарські. Особливо велику ідейно-виховну і організаційну роботу проводили зарядне преподобництво (служба капеланства), польська сторожа, залізнична жандармерія[385].
І все це готувалося для походу на Київ. Час наступу було обрано дуже вдало. Головні сили Червоної армії були задіяні на Східному фронті проти Колчака, на Південному – проти Денікіна. На Правобережній Україні залишилися розкидані на великому просторі від Києва до Одеси дві слабі армії: XII – під командуванням М. Семенова – на київському напрямі та XIV – Олександра Єгорова – на одеському. Практично проти об’єднаних армій УНР і ЗУНР билися три дивізії: 1-ша Радянська – на північному фронті, яка мала до 5,5 тис. бійців, 44-та дивізія Івана Дубового такої ж сили, що вела бої у районі Жмеринки і Вінниці та на півдні в околицях Вапнярки, а потім, під Бірзулою (нині Котовськ), діяла 45-та дивізія Йони Якіра – до 7 тис. бійців і командирів. Решта радянських військ – 47-ма дивізія в районі Одеси і 58-ма під Херсоном і Миколаєвом билися проти армій Денікіна і Нестора Махна. Таким чином, сили червоних становили десь 18 тис. бійців і не могли чинити серйозного опору наступаючим угрупованням українських військ, які в середині серпня зросли до 90 тис. осіб (38 тис. рушниць, 28 тис. багнетів, 2 тис. шабель, 1,1 тис. кулеметів, 340 гармат)[386].
У стратегічних планах уряду УНР і командування української об’єднаної армії враховувалося також, що крім наступу на Москву денікінської Добрармії, на півночі – ударом у бік Гомеля і Могилева – почне діяти польська армія. Про спільні дії в той час велися переговори через місії Антанти з Денікіним і з поляками[387].
Остаточно план операцій розглядався 30 липня на нараді керівництва УНР, ЗУНР за участю місій Франції, Англії і США, які щойно прибули до Кам’янця-Подільського. Головний Отаман доповідав про план ліквідації більшовицької влади на Україні, виклав вимоги до Антанти щодо озброєння і обмундирування 500-тисячної української армії. Він просив також підштовхнути Пілсудського до нового наступу проти більшовиків. Тоді ж Симон Петлюра ознайомив учасників наради з телеграмою до польського командування: «З’єднані армії Великої України під моїм керівництвом 5 липня почали рішучі операції для остаточного звільнення України від загального ворога культури і цивілізації – більшовиків. Почався наступ з метою захопити Київ – Одесу і звільнити Правобережжя. Для успішного наступу Українських Армій та забезпечення наших флангів від можливого контрманевру з боку червоних військ було б дуже важним, щоб почалися енергійні операції з боку інших армій, які теж ведуть боротьбу з більшовиками; було б доцільним, щоб польська армія, що оперує в Лунинецькому напрямку, повела інтенсивніший наступ на Гомель – Могилів»[388].
Головний Отаман за всяку ціну намагався втягнути Польщу у війну проти Радянської Росії. За тиждень до цього спільно з Ю. Тютюнником він надіслав листа до Ю. Пілсудського, в якому запевнив: командування Дієвої армії і УГА бажає миру з Польщею і вести спільну боротьбу з більшовиками. Водночас він висловив жаль, що представники Галицької армії зірвали переговори з поляками про перемир’я (хоча було навпаки), ствердив, що долю Галичини має визначити Париж, і відкинув висунуті польським керівництвом звинувачення УГА в більшовизмі. С. Петлюра пропонував здійснити обмін військовополоненими. Цікаво, що 23 серпня диктатор Є. Петрушевич доповнив останній пункт вимогою включити в обмін галичан і фактично погодився на створення спільного мілітарного антибільшовицького союзу[389].
Зрештою, всі ці спроби виявилися марними. Ні Симон Петлюра, ні Денікін, який «при посередництві Англії і Франції вимагав від Пілсудського почати наступ і перш за все завдати удар по Мозирю, не досягли успіху, – зазначають польські історики Дарія і Теодор Наленчі. – Реалізація цього плану могла дійсно виявитись надзвичайно небезпечною для Радянської Росії. Але польський головнокомандувач не відіграв відведеної йому ролі… Він не тільки не підтримав наступ, який міг привести до падіння Москви, але дав, крім того, довірочно зрозуміти радянській стороні свою позицію. Командування Червоної Армії відреагувало на цю заяву. Стягнуті з польського фронту частини були кинуті проти наступаючих військ Денікіна»[390].
Відтак А. Денікін звинуватив Ю. Пілсудського у допомозі врятувати Радянську владу. Безумовно, не тому, що був її прихильником, а тому, що не хотів відновлення Російської імперії і вважав вигідним для Польщі мати перед собою охоплену хаосом більшовицьку Росію.
На початку операцій керівництво обома арміями здійснювало командування Дієвої армії УНР. Армії різнилися одна від одної організаційно, озброєнням, методами боротьби, що не завжди бралося до уваги. Це породжувало непорозуміння і навіть суперечки. Начальна команда Галицької армії відмовилася виконувати деякі розпорядження. Генерал М. Тарнавський висловив незадоволення тим, що смуги наступу наддніпрянцям пролягли вздовж залізниць, а галичанам подалі. Командир групи СС Є. Коновалець вимагав поставити його в центр бойового порядку – на київський напрям, бо сусідство його галицьких частин з поляками на лівому крилі загрожувало неприємностями. Отож, незважаючи на сприятливі умови, операції розвивалися неузгоджено, повільними темпами.
Першими почали бойові дії наступом на Проскурів і Старокостянтинів – Шепетівку група СС і корпус полковника Арнольда Вольфа. Половину свого життя син німецького купця з Моравії віддав австрійській армії. Командував стрілецькими підрозділами на італійському фронті, а восени 1918-го прийшов до Галицької армії, став командиром Бережанської бригади. Участь в українсько-польській війні настільки поріднила його з українцями, що, повернувшись додому у 1920-му, полковник із сім’єю прибув у табір інтернованих галичан у Ліберті (Чехословаччина). Уряд ЗУНР присвоїв А. Вольфу звання генерала і призначив командиром бригади. Там, у таборі, 1924 р. і спіткала його нагла смерть.
Наступ почався успішно. 28 липня зайнято Проскурів. 4 серпня Золочівська бригада вступила у Старокостянтинів. У ті ж дні львівська бригада спільно з повстанцями полковника Висоцького зайняла Летичів і Деражню, куди невдовзі перебралася Начальна команда УГА. Але на цьому наступ припинився. 10 серпня червоні козаки Миколи Щорса завдали сильного удару на ділянці Золочівської бригади отамана Б. Шашкевича, відкинули її за Случ і повернули Старокостянтинів.
Не зовсім вдало наступала група Ю. Тютюнника. З 23 липня вона без успіху штурмувала ключовий пункт оборони червоних – залізничний вузол Жмеринку. Частини 44-ї стрілецької дивізії без особливого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.