Читати книгу - "Останній з могікан"

Хоч недосвідченому окові здалося б, наче могіканин заснув, Гейворд, проте, зауважив, що ніздрі йому роздимаються, що голова його злегка набік похилена, аби краще чути, а бистрий погляд безупинно перебігає з місця на місце.

— От де молодчага! — прошепотів Соколине Око, стискаючи Данкенові плече. — Він знає, що найменший рух чи необережний погляд може звести нанівець наші плани й віддати нас на поталу цим гемонам…

Перебив його спалах і гук пострілу. Вогнище приснуло іскрами, а Чингачгука враз не стало. Розвідник приклав рушницю до плеча й нетерпеливо чекав на появу ворога. Але напад, очевидячки, обмежився невдалим замахом на Чингачгука. Лише й того, що разів зо два в кущах зашелестіло, так наче хтось продирався крізь зарості. А невдовзі Соколине Око вказав на вовків, що поспіхом утікали, мовби ким наполохані. По недовгій хвилі тривожного чекання почувся плеск води і одразу ж за тим другий постріл.

— Це Анкес! — скрикнув розвідник. — Добра зброя у хлопця. Я знаю звук його пострілу, не гірше як батько знає мову своєї дитини, бо сам користувався тою рушницею, поки на кращу спромігся.

— Але що це означає? — спитав Данкен. — За нами стежать, і нам загрожує погибель!

— З розкиданих головешок видно, що в когось були недобрі заміри, а цей ось індіянин ствердить, що ніякого лиха не заподіяно, — відповів розвідник і, спокійно опустивши рушницю, рушив до Чингачгука, що знов вигулькнув у світлі вогнища посеред форту. — Ну як воно, сагаморе? Чи справді мінги на нас посідаються, чи це тільки один з тих тхорів повзучих, що плентаються у хвості війська, скальпують полеглих, а тоді вдома перед жінками своїм геройством хваляться?

Чингачгук спокійнісінько сів на своє місце, оглянув головешку, поцілену кулею, що замалим не стала фатальною для нього самого, і лишень аж тоді відповів коротким англійським словом, піднісши вгору пальця:

— Один.

— Так я й думав, — мовив, і собі сідаючи, Соколине Око. — Негідник устиг чкурнути в воду, ще заким Анкес до нього допався. Тепер ото розбрешеться, як він натрапив на велику засідку, йдучи слідом могікан та білого мисливця — за офіцерів не буде мови, бо в такій перечепі вони мало що вартніші за дітлахів. Що ж, нехай собі, хай. У кожному народі є чесні люди, хоч між макуасів їх і не густо, і вони зневажають самохвальця, що бреше в живі очі. Куля того шельмака просвистіла в тебе біля вуха, сагаморе.

Чингачгук байдуже глянув у той бік, куди влучила куля, і знову прибрав спокійної пози, — мовляв, такій дрібниці з рівноваги його не вивести. В цю мить з темряви виринув Анкес, сідаючи до вогнища з таким самим незворушним виглядом, що й у батька.

Гейворд зацікавлено й зчудовано придивлявся до цієї сцени. Йому видавалось, що лісовики можуть порозуміватися в якийсь таємничий спосіб, для нього незбагненний. Замість хапливої і велемовної розповіді, в якій білий юнак спробував би переповісти, ще й перебільшивши, свої пригоди на рівнині, молодий могіканин, видимо, задовольнився тим, що його вчинки самі за себе промовляли. Та, правду мовивши, й нагоди похизуватись індіянинові не випадало. Якби не запитання Гейвордове, жодного слова не було б сказано на цю тему.

— Що сталося з нашим ворогом, Анкесе? — спитав Данкен. — Ми чули постріл твоєї рушниці і сподіваємось, він був не даремний.

Молодий ватаг відгорнув полу своєї мисливської куртки і спокійно показав на жмут волосся — знак перемоги. Чингачгук узяв скальп у руки і яку хвильку уважно розглядав його. По цьому кинув з виразом зневаги на суворому своєму обличчі й мовив:

— Онейда.

— Онейда! — підхопив розвідник, що був уже втратив цікавість до всієї пригоди, впавши в задуму, як і його приятелі-індіяни. Але тепер він підступив ближче й пильно приглянувся до кривавого символу. — Ну й ну! Якщо ці онейди йдуть нашим слідом, вони скоро оточать нас з усіх боків! Але й то ж бо: білий не добере різниці між клаптем шкіри того чи того індіянина, а отже сагамор твердить, що цей скальп із черепа мінга. Ба навіть якого саме плем'я цей бідаха, і то каже так легко, наче скальп — це сторінка книжки, а кожна волосинка на нім — літера. Тож яке право мають білі похвалятися своїм знанням, коли й наймудріший з-посеред них не годен прочитати мови, зрозумілої дикунові?! А що ти скажеш, парубче? Якого плем'я цей негідник?

Анкес підніс очі, глянув у лице розвідникові і відповів лагідним своїм голосом:

— Онейда.

— Таки, онейда! Коли індіянин щось каже, то це здебільша правда. А коли його слова підтвердить ще й другий індіянин, то це вже свята правда!

— Бідолаха взяв нас за французів, — сказав Гейворд, — інакше він би не зазіхав на життя друга.

— Аякже, ото він могіканина, в його бойовому розмалюванні, сплутав з гуроном! Це так, якби ви сплутали білі уніформи Монкалмових гренадерів з червоними куртками англійських вояків! — відказав розвідник. — Ні, змія та знала, що робить. Ніякої тут помилки немає, бо делавари й мінги ненавидять одні одних незалежно від того, по якім боці вони у війні білих. Тим-то, якби цей гемон став мені на дорозі, я б, і хвильки не гаючи, випалив би в нього з «оленебоя», дарма що онейда служать англійському королеві, також і моєму владареві.

— Це було б порушення договору і негідний для вас самих вчинок.

— Коли довго спілкуєшся з яким людом, — вів своєї Соколине Око, — і люд той щирий, а сам ти чесний, то неминуче ви заприязнитеся. Воно, правда, білі своїми підступами допровадили індіян до такої мішанки, що важко й зрозуміти, хто з ким ворогує, а хто в друзях. Гурони й онейди, які розмовляють чи не однаковою мовою, полюють на скальпи одні одних, а між делаварів стався розбрат. Менша їх частина й досі на березі своєї річки, коло великих вічових вогнищ, і б'ється на тому самому боці, що й мінги; більша ж частина оселилася в Канаді, з уродженої ворожості до макуасів. Отож і дійшло до безладу та непорозуміння у війні. Але вдача індіянська не змінюється з кожним поворотом політики, і сподіватись любові між могіканином та мінгом можна не більше, як між людиною та змією.

— Це прикро чути.

— Щодо мене, то я люблю справедливість, тим і не скажу, що ненавиджу мінгів. Але тільки через ніч той