Читати книгу - "Кров Амбера"

Я увійшов і вийшов з нього. З протилежного боку починався довгий вузький коридор, і десь ближче до початку біля дверей або в кінці, звичайно стояв на посту вартовий. Усі члени родини мали доступ туди, але вартовий заносив ім'я кожного в журнал. Однак, його начальник не отримає про це ніяких відомостей, поки вартовий не зміниться з чергування. До того часу для мене це не матиме значення.

Часовий був невисоким, кремезним, бородатим. Побачивши, що я наближаюся, він узяв «на плече» сокиру, що стояла всього кілька секунд тому притуленою до стіни.

— Вільно. Зайнятий? — Запитав я.

— По правді кажучи, ні, пане.

— Мені треба вниз. Сподіваюся, тут знайдеться кілька ліхтарів. Я знаю ці сходи не так добре, як інші.

— Кілька штук я перевірив, коли заступав на чергування, пане. Зараз я вам запалю.

Можна з таким же успіхом поберегти енергію, яка піде на перше заклинання, вирішив я. Кожна дрібниця може стати в нагоді…

— Дякую.

Він відкрив двері, підняв послідовно три стоячі там з правого боку ліхтарі і вибрав другий. Потім він виніс його в коридор, де запалив від масивної свічки на підставці посередині коридору.

— Я пробуду там досить довго, — попередив я, приймаючи в нього ліхтар. — Ймовірно, тебе змінять з чергування, перш ніж я закінчу.

— Добре, пане. Ідіть обережніше.

— Та вже постараюсь…

Довгі гвинтові сходи описувала коло за колом і по сторонах мало що можна було розібрати, а внизу по центральному стовбуру горіли свічки і факели на підставках або ліхтарі на гаках, що призводило до акрофобії навіть в більшій мірі, ніж абсолютна темрява. Тільки ці крапочки світла наді мною. Я не бачив ні далекого дна, ні яких-небудь стін. Одну руку я не відривав від перил, а іншою тримав перед собою ліхтар. Внизу досить волого. І до того ж, затхло. Не кажучи вже про холод…

Я спробував рахувати сходинки. І, як зазвичай, збився з рахунку десь на середині шляху. Наступного разу…

Мої думки повернулися до того віддаленого дня, коли я йшов цим маршрутом в повній впевненості, що йду на смерть. Той факт, що я не помер, зараз якось мало втішав. Випробування все одно вийшло важким. Ордалія. І як і раніше була можливість, що на цей раз я на ньому засиплюся, і мене засмажить або я випаруюся цівкою диму.

Коло, ще коло. Вниз, вниз. Нічні думки посеред білого дня…

З іншого боку, я чув, як Флора говорила, що по другому разу йти легше. За кілька хвилин до цього вона базікала про Лабіринт, і я сподівався, що вона мала на увазі саме його.

Великий Лабіринт Амбера, Символ Порядку. Відповідний по міці Великому Логрусу Двору, Знаку Хаосу. Напруги між ними, здається, і породжували все, що має значення. Зв'яжешся хоч з тим, хоч з іншим, втратиш контроль — і поминай, як звали. І пощастило ж мені зв'язатися з ними обома. Мені ні з ким зрівнятися враженнями і дізнатися, чи ускладнює це завдання, хоча мені ближче думка, що мітка одного робить прохід іншого більш важким… а вони залишають на тобі свою мітку, причому обидва. На якомусь рівні тебе розриває на частини і збирає знову за мірками величезних космічних принципів, коли ти зазнаєш такого випробування, яке здається шляхетним, важливим, метафізичним, духовним, прекрасним, але є, якщо чесно, скалкою в дупі. Це ціна, яку ми платимо за певні здібності, але ніякої космічний принцип не вимагає від мене говорити, ніби це приносить мені задоволення.

І Лабіринт, і Логрус дає тим, хто пройшов їх, здатність подорожувати по Відображеннях без потойбічної допомоги, а Відображення — це загальний термін для можливої нескінченної низки варіацій реальності, з якими ми граємо. Вони також дають нам і інші здібності…

Коло і вниз, я уповільнив крок. Відчув легке запаморочення, точно таке ж, як і колись. По крайній мірі, я не збирався повертатися тим же шляхом…

Коли в полі зору, нарешті, потрапило дно, я знову прискорив крок. Внизу стояла лавка, стіл, кілька козел, шафа і освітлювач, що висвічував все це. Зазвичай тут чергував вартовий, але сьогодні я його не бачив. Можливо, однак, що він пішов робити обхід. Десь зліва розташовувалися камери, в яких іноді можна виявити особливо небезпечних ув'язнених з числа політичних, які шкрябають щось на стінах і потроху сходять з розуму. Я не знав, чи відбувають в даний момент термін подібні в'язні. Від душі сподіваюся, що ні. Мій батько якось побував там, і, судячи з його опису, випробування це не з приємних…

Досягнувши останньої ступені, я пару раз покликав вартового і отримав на це належне моторошне відлуння, але жодної відповіді.

Підійшовши до козлів, я взяв інший, наповнений пальним ліхтар. Зайвий не перешкода. Можливо, я зіб'юся з дороги. Потім я рушив направо. Потрібний мені тунель знаходився там. після довгої плутанини я зупинився і підняв ліхтар вище, так як майже впевнився, що зайшов надто далеко. Ніякого входу в тунель в полі зору не виявлялося. Я озирнувся назад. Вартовий пост був ще видний. Я відновив свій шлях, намагаючись пригадати подробиці минулого відвідування.

Нарешті звуки стали звучати інакше — швидке відлуння моїх кроків. Здавалося, я наближався до якоїсь перешкоди. Я знову підняв ліхтар.

Так. Попереду чиста тьма. А навколо неї сірий камінь. Я пішов в потрібну сторону.

Темно. Всюди. Коли світло від ліхтаря ковзало по нерівностях скелі, навколо творилося щось схоже на театр тіней. Потім знову з'явився бічний хід. Я проминув його і продовжував йти. Здається, досить скоро повинен бути ще один. Так. Другий…

Третій розташовувався подалі. Потім четвертий. Я подумав, куди вони можуть вести. Ніхто нічого не розповідав мені про них. Можливо, мої родичі теж не знали цього. Можливо, у химерні гроти невимовної краси? В інші світи? У тупики? У склади? Напевно, в один прекрасний день, коли знайдеться вільний час і з'явиться бажання…

П'ять…

А потім ще один.

Мені потрібен був сьомий. Підійшовши до нього, я зупинився. Він заходився не так вже далеко. Я згадав про людей, які йшли колись цією дорогою, а потім рішуче закрокував уперед, до великих, важких, окутих металом дверей. На вбитому в стіну