Читати книгу - "Вічник"

По якомусь часі начальство шукало спосіб спекатися мене, переводило на вольфрамовий, олов'яний, молібденовий рудники. Але там усе повторялося, колесо переверталося на другий бік. Я сповідував «отказ». Про мене заговорили і зеки, і обслуга:

«Є такий монах, що з берданкою ішов на танки. А тепер намолює каземати Колими. Вічник каторги».

Сім разів упади. Вісім разів підведися. Знегоди тебе підстьобнуть, зроблять сильнішим, мудрішим. І переллються сльози в золото.

Коли життя не варте копійки, коли ти засинаєш сном смерти і з подивом прокидаєшся, – стаєш цілком иншим. Минуле давно пропало, а будучного не існує. Ніщо не може тебе зворушити, похитнути. І ти думаєш: якщо се комусь потрібно, отже – потрібно й тобі. І перестаєш перейматися злигоднями плоті, знову віднаходячи в корості інстинктів свою душу. І починаєш по-новому дихати, видіти і чути світ з тихим замилуванням. І крижана стіна починає танути від незримого тепла твого серця.

Й направду неспогадано зрушився лід у моєму черговому карцері і почав стікати струмком під двері. Усі начальники Верхнього Ат-Уряху приходили позирати. Мені про всяк випадок принесли куфайку, бурки, дали буханку хліба й оселедець. Мені се видалося добрим знаком.

«Мусить прийти якийсь випадок, – казав один розумний чоловік, що сидів зі мною в Сусумані. – Якась помилка в грі долі з нами мусить бути, якийсь прорахунок в її холодному розмислі».

Такий випадок прийшов. Був Новий рік. І начальник вирішив розважити свою молоду жону, що приїхала з Ленінграда. Наказав привести мене. Я спирався на стіну, аби не впасти, мружився, аби не засліпнути від ламп.

«Смотрі, Лєна, ето бандіт в рясє, которий одін поднялся на мотострелковий взвод. Теперь ето лагерная пиль. Но еті бандеровскіє мощі, етот дряхлий старік до сіх пор счітаєт себя нашім політіческім врагом. А єму, кстаті, столько же лєт, как і тебе».

Столична вродливиця нервово засміялася і налила повний стакан коньяку, підсунула марципани, помаранчі: «Угощайтесь».

Начальник кивнув: «Сегодня я добрий, бері со стола что хочеш».

Я не мав сил рушити.

«Подвєдітє єго».

Я став над столом, простягнув руку і взяв книгу. То був томик Стендаля. Жінка впустила на підлогу чарку. А я повільно поплівся назад.

«Извінітє нас!» – істерично крикнула вона навздогін.

Я зупинився і сказав їй: «Вас поболює ліва грудина. Її треба видалити. Якнайскоріше. Ви будете жити».

У карцер мене не повели, відправили в «больничку». А через місяць призначили обслуговувати тюремну читальню. Часу було доста. Я прочитував книгу за книгою, енциклопедії, словарі, взявся вивчати мови. І вчителів вистачало, люди сиділи з цілого світу – академіки, дипломати, єпископи, німецькі полковники, галицькі сотники, естонські міністри, грузинські князі, розважливі люди у вишиванках під тюремним сукном. Україна була для них релігією, яка допомагала вижити.

«Україна – благодатна земля, – захоплено говорив поет із красивими сумними очима. – Кожен українець народжений для щастя».

«Нікому із смертних не обіцяно щастя, – тихо зауважував литовський ксьондз. – Лише обіцяно допомогу...»

Иншим разом я допитувався його: «Війни, табори, вакханалія безуму на волі – се череда випадковостей чи покара Всевишнього?»

«Ні, Він не карає», – сказав отець.

«Отже, Він покинув нас напризволяще?»

«Ні, Він відійшов у тінь, даючи нам свободу вибору. І коли ми оберемо путь, Він піде нам назустріч. І дасть волю».

«І коли то буде?»

«Про се не думай. Думай, як жити й боротися. Vivere navihare, – казали латиняни». «А як потім із сим жити?»

«Усе забудеться».

Мої колимські «курорти» довго не тривали. Вище начальство дочулося, що «ярий враг народа» бавиться

з книгами, і мене відрядили на золоту копальню. Як «відказника», в забій не посилали, а приліпили до інвалідів, що намивали золото вручну. Здебільшого одною рукою. Ґрунт нагрібали лопаткою в лоток і, намивши води, струшували лоток над потоком. Обмитий камінь вибирався, а на дні, коли збігала вода, лишалися золоті крупинки. їх піддівали нігтем і клали на клапоть паперу. Наприкінці зміни добуте важили «на око» і щасливцям давали шістсот грамів хліба.

На золото в мене було набите око ще з черленої скали. Я намивав по 3-4 норми і ділився золотими зернятками з каліками, аби й вони мали якийсь «приварок» – ріденьку бовтанку з брюквою чи риб'ячими головами. Для виснажених зеків сього було немилосердно мало. Робота вбивала, голод ламав волю, відбирав розум. Вони весь час за щось билися. Голодні не мають сил, зате мають агресію. І живуть за законом тайги: ліпше вкрасти, ніж попросити. Але й красти не було чого. А золото тут не мало ціни. Як і життя.

Люди непомітно відходили, се й смертю не можна було назвати. Бо людська смерть вимагає поховання. А вічна мерзлота і камінь не приймали мерців. їм судилася нетлінність під зішкрябаним мохом. І ніхто з того не печалився, сповідуючи табірну примовку «помри ти нині, а я завтра».

Я вчив їх ощадити сили, не витрачати себе до решти, бо стахановська карта все одно не рятувала. Вчив не догоджати марно начальству і «блатарям». Строк тут не мав значення. Лише – життя або не життя. Вчив бути здоровішим, твердішим, хитрішим – тільки для себе!

То були уроки тваринного виживання, які я сам пройшов у Чорному лісі. Я призвичаїв їх щипати все живе, що траплялося під руки і ноги – гілочку, ягідку, травицю, гриб. Ми рубали віття сланника, виварювали його й пили. Купивши лояльність конвою золотим самородком, я варив «тайгові борщі». Кождий із нас назбирував у жменю все, що ворушиться – рачки, жаби, черв'яки, ящірки, гусінь, жуки – і вкидав у бляшанку. Приправлялася страва дикою зелениною і була незмірно поживнішою за табірну баланду.

Мастями з лишайників, ведмежої жовчі і рудних шкрябанок я вилікував застарілу екзему начальнику режиму, тому мав право на помірні вольності. Недалеко від нашої зони стояла бійня, що постачала Магадан. М'ясо для командної верхівки, кістки – для сторожових собак. Я попросив, аби кров, яку спускали на землю, зливали в бідон. Яка се була для нас підживка! Цинготні нещасники смакували кров'ю щодня, і їх обличчя, задубілі й поплямовані пелагрою, одживали, набирали барви кедрової кори. Зеки, що ходили за бідонами, потихеньку тягнули й кістки. Ми перетирали їх камінням і підсипали в «тайгові борщі». Від сього не був у програші й начальник. Без усяких зусиль скоротилася смертність, зріс видобуток. Золото рікою текло в «закрома Родіни».