Читати книгу - "Ангел пригляду"

Субота плив, по-жаб’ячому відштовхуючись ногами, вдихав, видихав і знову плив, розсовуючи густу воду власним тілом. Діана раз у раз озиралася, контролювала, показувала великий палець: молодець, упораєшся. І йому вже теж здавалося, що він упорається.

Звичайно, сам по собі, на самій лише затримці дихання він би нізащо не здолав таку відстань.

Але зараз, із кріолангом, це вдавалося йому доволі легко. Головне, щоб вистачило повітря, головне, щоб воно не закінчилося просто зараз…

Діана знов обернулася, показала жестом — угору й ліворуч. Високо вгорі темнів люк другого виходу з океанаріуму, підсвічений прожектором. До нього залишалося метрів п’ятдесят, якась дурничка… Субота заквапився, запрацював ногами й руками, щоб нарешті залишити цю вологу і холодну темряву.

На щастя, ніяких великих хижаків поруч не виявилося — ні акули, ні косатки, ні кальмари-архітеутиси не траплялися на очі. Лише одного разу з чорної пащі печери вишкірилася велика мурена, але напасти не наважилася: позадкувала, зникла, немов дірка в скелі сама втягла її. Субота навіть дивитися не став у той бік, був зайнятий — намагався не втратити поглядом Діану. І раптом завмер, немов паралізований.

Просто над ним, метрів за п’ять, висіло величезне, схоже на торпеду бліде тіло з витягнутим лютим рилом. Субота розкинув руки, сподіваючись відлякати хижачку. Але жахлива тварюка на нього навіть не глянула, не він був їй потрібний — поблизу висіла маленька жіноча фігурка.

Акула постояла кілька секунд нерухомо й рушила до Діани. Але це була ще не атака, тварюка просто придивлялася. В останню мить вона крутнула хвостовим плавцем і пройшла майже впритул до дівчини. У руці Діани блиснуло лезо ножа. Але клинок був крихітний, з долоню, — що він проти акули-людожера, та ще в її рідній стихії?

Величезна рибина вже розверталася, готуючись до атаки.

Субота рвонув був до Діани, але згадав, що вона звеліла: розчепірити руки й чекати — вона сама розбереться. Звичайно, розбереться. Вона сильна, незвичайна. У неї нелюдські можливості й здібності, вона все зуміє…

Акула вдарила хвостом і рушила, поступово прискорюючись, просто на Діану. Відстань між ними швидко скорочувалась. Діана приготувалася, виставила ніж перед собою. Акула насувалася безшумно й моторошно, як привид. Щось справді мертвотне було в цій величезній блідій тіні і водночас непереможне…

Дивлячись, як акула летить крізь товщу води, в останню мить Субота раптом зрозумів з усією ясністю, що Діана приречена. Серце ще не хотіло вірити, калатало: ні, цього бути не може… Але мозок уже все знав — за мить до того, як чудовисько в півтори тонни вагою вдарило Діану тупим рилом, перевернуло й відкинуло, вже мертву, геть.

Хтось зовсім поруч закричав, забулькав… Він смикнув головою, намагаючись зрозуміти, хто тут, але зметикував, що кричить він сам — від жаху, розпачу, нестерпної туги. Тіло Діани, безсиле, нерухоме, зависло поблизу. Акула знову наближалася — неквапливо, грайливо: все одно жертва безпомічна і не здатна чинити опір.

Субота знову почув власний крик, цього разу сповнений люті. У ту ж секунду ноги зігнулися, штовхнули вгору, до тварини, до її жахливої зубастої пащі. Він і сам не знав, як подолав цей десяток метрів. Схаменувся лише тоді, коли крижані очі монстра дивилися просто на нього. Перед ним була не тварина, а бездушна машина для вбивства, а він висів у воді, нічим не захищений, прикриваючи Діану, точніше, її непритомне тіло — все, що лишилося від жінки, яка колись його покохала.

На мить акула застигла — нова здобич видалася їй цікавою. Потім рушила вперед, трохи відкрила пащу. Смертю війнуло звідти, безоднею, зникненням, в очах спалахнули криваві стовпи, і Субота втратив свідомість…

Отямився він у машині. Мотора не чути, ніби котилася вона сама собою, як із гірки. Одяг був мокрий, з нього струменіло на підлогу й на сидіння. За шибкою миготіли лісопосадки, якісь дачні селища. За кермом сиділа Діана.

Голос Суботі не корився. Він хрипко відкашлявся.

— Ми живі чи що?

Діана мовчала — болісно довго. Потім промовила, не дивлячись на нього.

— Це князь. Він у всьому винен.

— У чому? — машинально спитав Субота.

Вона знову замовкла, про щось розмірковуючи. Потім усе-таки заговорила, не відриваючи очей від дороги.

— Архангел — це інспекція. Він може розпочати війну. Велику війну. У ній не буде ні переможців, ні переможених… — Помовчавши, вона додала: — І вже точно ми з тобою не опинимося в числі переможців.

— До чого тут князь?

— Князь завжди до чогось. Він був тут завжди. Завжди, розумієш? Повновладний володар, геній місця. А потім з’явився Дій… або Діт, якщо хочеш. І князь відійшов на другу роль. Скорився, але не змирився. Він завжди мріяв повалити Дія і відновити статус-кво. Але сам він цього зробити не може, не має таких сил. І тут з’являється архангел. Князь вирішив, що це його шанс. Він хоче, щоб почалася війна, у якій архангел і Дій знищать один одного, а з ними загинуть і всі живі. Тоді він знову запанує тут, як колись…

Субота слухав, холонучи. Щось Діана недоговорювала, але він і так розумів. Розумів і вірив, що це абсолютна правда, до останнього слова. Ніяких доказів у нього не було, але він хотів у це вірити, тому що нічого іншого не залишалося.

— І що ж від мене треба? — запитав Субота. Голос звучав рівно, він уже все вирішив.

— Ми повинні зупинити Армагеддон, — відповіла Діана. — Не дозволити початися війні, розумієш?

Він помовчав, потім запитав:

— У чому моя місія? Я пророк?

— Ні, не пророк. Ти барбатос.

— Що це означає?

— Ти з іншого боку. Як би це сказати… Темний сновидець.

Субота глянув у вікно. Легше йому стало чи важче, він не знав. Мабуть, важче. Гірше, тоскніше. Але він усе-таки запитав ще:

— А чому я з іншого боку? Чому не з того, де архангел? Що я зробив такого, що опинився там?

— Нічого. У цьому й проблема. Ти нічого не зробив, щоб опинитися з того боку. Тепер розумієш?

Субота зціпив зуби.

— Але це й добре, — сказала вона, втішаючи. — Їм ти все одно не міг допомогти, а тут тебе цінують.

Але він уже не слухав, неуважно дивився вбік.

— Про