Читати книгу - "Ангел пригляду"

І тут він, як у вир головою, видав:

— Це правда, що ти — Змій?

З несподіванки вона вдарила по гальмах, Субота мало не влип у лобове скло, ледве встиг виставити руки. Машина зупинилася на узбіччі.

— Хто тобі сказав таку дурницю? — голос її тремтів. — Геніус, так?

Він мовчав, дивився на неї.

— Але ти ж не віриш у це? — вона явно хвилювалася. — Я не можу бути змієм, я жінка. Ось, торкнися моєї шкіри. Вона м’яка, тепла… А змії холодні, лускаті, огидні.

Він мовчав. Діана шумно видихнула, тамуючи напад люті.

— Зрозумій, — сказала вона, — Геніус спробував обмовити мене. І тільки тому, що хотів заволодіти мною, але отримав відкоша.

— Чому? — запитав Субота все тим самим рівним голосом.

Вона довго дивилася на нього, не відводячи погляду.

— Бо я кохаю тебе, — промовила вона тремтливим голосом. — Ти… ти — єдиний. Заради тебе я готова на все.

Він засміявся, негарно скривившись.

— Це я — єдиний? — повторив він з гіркотою. — Господи праведний! Що тобі від мене треба, скажи чесно і більше не мороч мені голову, я й так усе зроблю…

Вона подивилася на нього з болем, прикусила губу. Потім цілу вічність сиділа мовчки, дивлячись у порожнечу.

Суботі теж нічого було сказати. Як вона посміла говорити йому про кохання? Йому, якого ніхто ніколи не кохав і який теж не кохав нікого на світі!

— Їдьмо, — нарешті вимовила Діана, — треба тебе сховати. Від князя і його жовтоокої сволоти…

Глава 16

Брати

Зустріч було призначено. Михаїл чекав брата о десятій вечора на покинутому цементному заводі.

У Москві й Підмосков’ї багато такого, покинутого… Колись, у ту пору, коли гроші текли сюди рікою, бізнесмени і бандити глотки рвали один одному за шматок землі в місті. Щоб захопити нерухомість і ділянку під нею, банкротили життєздатні підприємства, вбивали господарів, розселяли і зносили довговічні й міцні старовинні будинки. Бізнес демонстрував вовчі ікла. «Нічого особистого, — немовби казали власники цих іклів, — просто бізнес…»

Усе цінне переходило з рук у руки — більш чіпкі, більш злодійкуваті, більш жорстокі. А народ, за винятком окремих громадян із запаленим почуттям власної гідності, ставився до цього зі стоїчним спокоєм: ну крадуть, убивають — але ж таке життя, воно з цього й складається, як інакше? І навіть коли оббирали і вбивали їх самих, пересічні люди, переживши перший напад законного обурення, продовжували похитувати головами й зітхати: ну що тут зробиш. Грабунки, вбивства, обман — усе це видавалося неважливим. Значно важливішою була ненависть до лібералів, демократів, опозиціонерів, інтелектуалів та інших націонал-зрадників. Ця ненависть пропікала мізки, як паяльна лампа, і в них одразу ж заводилися мікроби такого мракобісся, якого Росія не бачила від часів Івана Грозного.

А покинуті заводи й будинки з’явилися в Москві тому, що дехто видирав шматки не по зубах, такі, що не ковтнути. Ні побудувати на цьому місці щось нове, ані відродити старе. Ось і стирчали по всій столиці, ближче до околиць, порожні руїни, повільно догнивали…

Біля однієї такої руїни, точніше, в колишньому промисловому комплексі, належало зустрітись архангелу з Люцифером. Чому саме там? З міркувань секретності, щоб без сторонніх очей. Вибуховий характер сатани був відомий і у Сферах, і в пеклі, та й Михаїл особливим терпінням не вирізнявся. Важко стримувати себе під час розв’язання спірних питань, коли ти перший після самого Бога. Тож першому належало зустрітися з другим. Інакше кажучи, добро в усій своїй грізній силі мало зійтися з утіленням зла, і обидва повинні були поглянути одне одному у вічі. І неважко здогадатися, що така розмова цілком могла стати останньою.

Збоку це мало вигляд зустрічі двох братів, які не бачилися, за приблизними оцінками, кілька тисячоліть. Але для Михаїла час не мав значення, чого не скажеш про Люцифера. Одна річ перебувати у Сферах, у зеніті сили й слави, зовсім інша — мучитися в земному пеклі. Тут кожна секунда іноді варта вічності.

Михаїл незрушно стояв під склепінням величезного старого цеху, а навколо блукала гучна луна, що виникала ніби сама собою, з самого лише протистояння тиші.

Він не знав, чого можна чекати від Люцифера, і готувався до всього. Так, той брат, але це зараз другорядне. Насамперед він — зло, переплетіння всіх мислимих гріхів і збочень у їхньому крайньому втіленні. Як Бог є світло, любов, милосердя й добро, так диявол — темрява, гординя, люта злоба… можете продовжити список самі.

Тут, на землі, коли божественну могуть Михаїла тимчасово майже вичерпано, чи наважиться Люцифер підняти на нього руку, чи буде здатний на братовбивство? Та й сам він, Михаїл, хіба не готовий до цього, і чи не братовбивство призначене йому врешті-решт, у битві біля підніжжя пагорба Мегіддо?

Так, усе так. Але йому судилося зупинити Люцифера в чесному бою, рівному і справедливому, натомість як і коли завдасть свого удару диявол? Надто вже велика спокуса, а спокуса — єдине, чим завжди готовий поступитися його чорний брат.

Та й чому б не поступитися? Якщо Люцифер, порушивши угоду, знищить рядового ангела пригляду, небесне воїнство рине на нього всією своєю потугою на чолі з володарем доль Михайлом. А якщо загине сам Михаїл, хто поведе небесне воїнство? Зник у глибинах Усесвіту молодший брат Гавриїл, а більше немає ніде архангелів, рівних першим трьом. І якщо він, Михаїл, загине від руки брата, то небеса залишаться без архістратига… а Люцифер рано чи пізно піде на них війною.

То що ж, він помилився? Не слід було спускатися на рівнини? Але ж вічний договір, здається, передбачає всі тонкощі. Зрозуміло, крім зради. А це те, про що слід думати передусім, маючи справу з Люцифером, або Дієм, як звуть його тут, унизу…

Від цих похмурих думок його відволік звук кроків. Зрозуміло, то Люцифер, і він запізнювався — цілком у його дусі. Одвічна гординя — кого чекають, той і головний. І чим довше чекають, тим особа важливіша. Але Михаїлові однаково: нехай хоч на цілу вічність запізниться, лише б з’явився. Тут і зараз має вирішитися доля світу — і якщо не всього світу, то як мінімум цієї планети, на тверді якої стоїть він зараз своїми смертними ногами, взутими в непоказні, але цілком міцні черевики тульської взуттєвої фабрики.

Кроки лунали чітко. Вони були повільними, навіть луна не розмивала і не нівелювала їх звуку. Разом із тим вони не наближались і не змовкали. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж двері відчинились і під склепіння цеху