Читати книгу - "Ангел пригляду"

Якби тут опинився Юрій Олексійович Субота, він був би дуже здивований, упізнавши в прибульці не кого-небудь, а любителя коктейлів і не надто юних пань на ім’я Леонард, який був на службі в могутнього хіліарха. Саме Леонард у чорному вечірньому костюмі, з червоною трояндою в петлиці простував зараз просто до Михаїла. І хоча з’явився він у людському тілі, вигляд його був страшний і грізний, в очах, засліплюючи, палахкотіли блискавки, і вищав роздертий безсмертними крилами простір.

— Брат?! — здивовано вигукнув архістратиг, мимоволі подаючись назустріч.

Леонард посміхнувся, глянув на Михаїла з любов’ю. Той зробив ще крок, хотів обійняти, але вчасно схаменувся — не личить людське ангельському чину. Кілька секунд ангели дивились один на одного, нарешті Михаїл мовив:

— То ти повернувся, Гавриїле?

— Як бачиш, — відповідав Леонард, далі усміхаючись.

— Чому не раніше? Я залишився зовсім сам. Спочатку пішов Отець, потім ти…

— Ти ж знав, що я вирушив шукати Отця.

— І що? Знайшов?

Михаїл дивився з жадібним нетерпінням. Співрозмовник витримав погляд, але на обличчі його виник легкий смуток.

— Його ніде немає. Він сховався так надійно, що навіть нам його не знайти, або…

Він затнувся.

— Або?..

— Або зник остаточно.

Михаїл спохмурнів: запахло єрессю, безумом. Отець не міг зникнути, Він безсмертний, нескінченний, всезнаючий і всюдисущий. Волі та владі Його немає меж.

— Саме тому… — кивнув Гавриїл, прочитавши думку. — Тому що воля Його над усім. Навіть над власним буттям.

— По-твоєму, Бог помер?! — Михаїл не вірив власним вухам.

Гавриїл не поспішав із відповіддю. Кинув погляд угору, на провалене склепіння, нерівно оштукатурені стіни. Похитав головою, знизав плечима.

— Треба дивитися правді у вічі — Бога дуже давно ніхто не бачив.

— Але Його ніхто ніколи не бачив! — гнівно перебив Михаїл. — Це зовсім не означає, що його немає і не було.

— Отже, ця думка й у тебе виникала?

Михаїл здригнувся. Так, виникала. Але не можна, щоб про це знали інші.

— Про що ти кажеш? Як смієш?..

— Годі, Михаїле, — втомлено промовив брат. — Минуло майже дві тисячі років — і ніякої ознаки. Нічого.

— Але ж до цього були і знаки, й ознаки, і була втілена воля Його!

Михаїл відчув, що закипає… Стримав себе. Не для того він сюди з’явився, щоб воювати з молодшим братом. Гавриїл теж опустив очі, замовк, намагаючись не гнівити архістратига. Михаїл зітхнув раз, удруге, лють у грудях повільно осідала. Треба поговорити про щось інше — нейтральніше, безпечніше…

— Що ти робиш тут, Гавриїле? — спитав він після хвилинної мовчанки.

— Працюю підручним у місцевого божка — Геніуса, — відповів той.

— І він не впізнав тебе? — здивувався Михаїл.

Гавриїл весело вишкірив зуби.

— І ти мене не відразу розпізнав, куди вже йому!

— Але який у цьому сенс?

Гавриїл відповів не одразу.

— Як тобі сказати… Мені цікаво. Ти ж знаєш, що з нас трьох я найбільш допитливий. Ти — втілене почуття обов’язку, Люцифер — гординя, а я — допитливість.

— І що ж викликало твою допитливість у цьому місці скорботи?

— Люди, зрозуміло. Ці дивні малі іграшки Бога. Спершу він створив, пестив їх і плекав, наділив вільною волею. Потім кинув у лоно страждань, однак залишив надію. А потім, схоже, і зовсім забув про них, надавши їм повну владу над самими собою. І ось тут уже вони показали себе в усій красі.

— Ти звинувачуєш у всьому людей? Але ж їх спокушають, вони піддаються спокусам.

Гавриїл засміявся, і цей сміх пролунав уїдливо.

— Дурні попівські казки! Так, Люцифер ненавидить людей, зневажає їх. Але він не зміг би вигадати нічого страшнішого за те, що вони самі для себе вигадують щодня й щогодини. Усе, що ми бачимо навколо, — у цьому немає й сотої частки сатанинської волі. Люди, і лише вони, — найлютіші вороги всього роду людського і кожної окремо взятої людини. А списувати всі їхні злочини на сатану — що ж, це зручно…

Михаїл мовчав, дивлячись під ноги. Потім підвів очі на брата.

— А ти їх, схоже, не любиш, — промовив він.

Гавриїл знизав плечима.

— А за що, власне, їх любити? Я тут досить давно. Не заперечую — серед людей трапляються і розумні, і шляхетні, і обдаровані, і навіть ці, як їх… — він поклацав пальцями, пригадуючи, — святі. Проте все найкраще з подиву гідною завзятістю зневажається, втоптується в багно, винищується.

— Ти впевнений?

— Пекельна паща не вибирає. Немає закону, за яким у пекло вирушають тільки гірші з гірших. Просто гірших більше, і вони встановлюють свій лад. Милосердні жаліють і гарних, і поганих. Погані жаліють тільки себе. Отак крок за кроком рід людський позбувається добра і блага, як зайвого мотлоху. Істина, закон, справедливість — усього лише слова, за допомогою яких досягають своєї мети, і ця мета зазвичай огидна. Я розумію, чому Люцифер їх ненавидить. Їм було дано все, навіть тут, на рівнинах. Але вони хочуть тільки зла. Вони постійно мучать одне одного. Якби я був Люцифером, я б кожного катував розпеченим залізом, живцем розпилював на тисячу шматків, палив на повільному вогні…

В очах його з’явився багряний відблиск, у голосі заскреготіла ненависть.

— Гавриїле, схаменись! — не витримав Михаїл.

Гавриїл схаменувся. Очі його охололи, на губах з’явилась усмішка.

— Але, на щастя, я не Люцифер. Просто спостерігач.

Михаїл заговорив — виважено, неквапливо.

— Від них не можна вимагати забагато. Вони всього лише люди, над ними тяжіє первородний гріх, сама їхня природа така…

— Так, справді. Але, знаєш, на Люциферові теж гріх. Він, як відомо, впав. Але ніхто не падав так страшно й так глибоко, як люди, яких ти борониш. Вони кажуть: страшні демони. Але люди гірші за демонів. Демони знають, що вони породження зла, і не заперечують цього. Натомість люди коять найстрашніші злочини і при цьому вважають себе добрими, чесними, милосердними. О, якщо коли-небудь настане страшна мить загального посмертя, ти побачиш, як люди мучитимуть усіх — і ангелів, і демонів, і самих себе.

Михаїл якийсь час похмуро мовчав.

— Проте, — нарешті сказав він, — я б хотів поговорити з Люцифером.

Гавриїл, схрестивши руки на грудях, насмішкувато поглянув.

— Ну то що ж заважає? Пошли йому виклик.

— Я послав.

— І що?

— Він не озвався.

— А він мусив?

— Звісно.

— А замість нього з’явився я?

— Так.

— І що це означає, як ти гадаєш?

Михаїл мовчки дивився на брата. Бородате обличчя було непроникне, очі чорні, як агат.

— І що ж? — нарешті вимовив він.

— Це означає,— роздільно проказав Гавриїл, — що Люцифера тут немає.

— Але він не міг залишити