Читати книгу - "Контрольний укол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чудово! Ніно Іванівно, розкажіть, як добратися туди і що там у Вас ще є: сарай, горище, погріб?
— Льох є. Як увійдете до кімнати, справа невелика комора, там вхід у підвал. Ми там овочі взимку зберігаємо і консервацію.
Вона детально виклала мені координати своєї заміської садиби, навіть схему намалювала.
Так, не можна втрачати ні хвилини! Котра година? Близько дванадцятої. Потрібно відпроситися в Ігоря і негайно їхати виручати Віку!
— Василю Васильовичу, — перервала мої роздуми Рикова. — А може, краще в міліцію повідомити? Раптом у них там і справді банда?
— Не треба в міліцію. Ваш чоловік до котрої години працює?
— Як правило, до шостої.
— Встигну.
Слава Богу, Ігор Петрович був на місці, щось писав в кабінеті завідувача. Я увірвався до нього, ледве постукавши.
– Ігорю, відпусти мене, будь ласка, мені треба терміново зараз в одне місце! — скоромовкою випалив я.
Лікар здивовано підняв голову і аж відкинувся назад від мого натиску.
— Куди? Навіщо?
– Ігорю, благаю, не запитуй ні про що! Питання життя і смерті! Мені терміново потрібно! — повторив я.
— Ну, добре. А що у тебе там з хворими?
Сказано — начальник! Навіть у таких надзвичайних ситуаціях думає про інтереси свого відділення.
— Все нормально. Обхід я зробив. Призначення написав.
— Добре, — ще раз дозволив мій в.о. завідувача. — Тільки ж дивися, знову в якусь халепу не влізь!
— Гаразд, не влізу, — вже від дверей відповів я. — Дякую! І помчався до себе в гуртожиток.
Чергова Михайлівна побачила, що я біжу серед білого дня до себе в кімнату, заклопотано вискочила з-за свого столу.
— Щось знову скоїлося?!
— Ні, все нормально, — посміхнувся я їй на ходу, не бажаючи засмучувати.
— Напевно, праску забув вимкнути, — спокійно вирішила навчена життям жінка і знову сіла в'язати шкарпетки.
Я швиденько переодягнувся і сів на ліжко. «Так, що брати з собою? Гроші на проїзд. Що ще? Ніж! Тільки без смертовбивства! — стрельнула думка. — Ні, може, треба буде мотузки розрізати. Точно! І мотузку треба захопити. Швидше за все, доведеться витягувати Віку з підвалу. Втім, від мотузки доведеться відмовитися, тому що… у мене її немає. Потім, води, вона, напевно, вмирає від спраги. І що-небудь поїсти». Я порився у своїх мізерних запасах, узяв банку кільки в томатному соусі і черству булочку. Покидавши все це в сумку, я кинувся до виходу.
Своє запитання вахтерка підготувала, напевно, заздалегідь, тому що поставила його ще здалеку, ледве вгледівши мене:
— А що сказати, якщо Вас запитуватимуть?
— Я — на бойовому завданні!
— Ясно: знову тамадою, — співчутливо констатувала Михайлівна.
РОЗДІЛ 27Дістатися до Горіхівки можна було двома шляхами: або з автостанції рейсовим автобусом, або ж автостопом. Оскільки я квапився, то вибрав найшвидший шлях — поїхав на автобусну зупинку, тому що найкоротша дорога — та, яку знаєш.
Як не дивно, у цей час тих, хто бажає їхати в бік Великих Бубликів, було багато: в основному, пенсіонери. Осінь- дачна пора.
Придбавши квиток на найближчий рейс, я насилу протиснувся в переповнений автобус. Тут було душно і шумно. Щасливчики, що зайняли місця для сидіння, весело перемовлялися з сусідами. Пасажири, які стояли, були набагато стриманіші у своїх емоціях. Я звернув увагу на хлопчика років п'яти, який вовтузився на колінах у свого татка, спітнілого від задухи і тому похмурого. Він то тягнувся до вікна, то злазив із колін, то знову мостився на своє місце. Батько, мабуть, зморений вдало проведеним учорашнім вечором, незадоволено намагався приборкати непосидючого малюка:
— Сядь! Заспокойся. Ну чому ти такий неслухняний? Скільки разів тобі можна повторювати?!
— Ага, тату! — не витримало несправедливості хлоп'я. — А тобі скільки разів мама говорила, щоб ти не пісяв у раковину, ти ж її теж не слухаєшся!
Тоненький голосок дзвінко прозвучав у тиші, що раптово настала. Чоловік від несподіванки крякнув і стрімко поліз зав'язувати шнурки на туфлях.
Так, діти — непередбачувані! Я відвернувся убік, щоб не бентежити невдачливого татуся своїм хіхіканням. Адже зараз головне для мене — не проїхати місця свого призначення. А то тоді вже точно буде не до сміху. Я покрутив головою, навіть спробував присісти, щоб краще було видно з вікна орієнтири, які надала мені Ніна Іванівна. Але нічого, крім дерев, що миготіли вздовж траси, не побачив.
— До Горіхівки далеко? — запитав я у літнього чоловіка, що стояв поруч. — Як би не проїхати.
— Не проїдеш. Там півавтобуса виходити буде. Але я скажу, — пообіцяв той і знову замовк.
Я зрадів і заспокоївся. По-перше, тепер точно потраплю куди слід, а по-друге, добре, що звернувся до чоловіка. Жінка б так просто не відчепилася б: а куди? а до кого? а навіщо?
Ми кілька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Контрольний укол», після закриття браузера.