Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

І вже було схопилася за друшляк, аби, вгамселивши коханого мужа по голові, зробити його щасливим, як несподівано скрикнули двері, далі злякано заверещало відро — і до хати увійшла сваха Піпондячка на прізвисько Принцеса Едінбурзька. У цю ранню годину вона вже верталася із мукачівського базару, куди носила на продаж яйця.

— Но та як, свашко, побазарували? — запитала після привітання Фіскарошка маслакувату й худющу, як суповий набір, її величність Едінбурзьку.

— Е, кумочко, тепер не базар, а єдні мириги-нерви, — якось безнадійно махнула рукою наша сваха.

продекламувала її величності Едінбурзькій Фіскарошка черговий поетичний шедевр власного посолу.

І тут же, посадивши ранню гостю коло діда, почала вкотре розповідати, як вона із кумою Гітлєркою вигідно торгувала якоїсь зими домашнім вином.

І хоч я уже сотні разів чув цю історію, притьмом схоплююся з ліжка і розвішую, як простирадла, вуха. Хай простить мені читач, якщо зловживаю його терпінням, але вважаю святим обов’язком протокольно передати історію Фіскарошчиного і Гітлєрчиного бізнесу із домашнім вином. Як на мою думку, цей економічно-фінансовий феномен може стати класичним прикладом і поштовхом для бурхливого розвитку нашої новітньої національної економіки. Отже, передаю дослівно.

«…Знаєте, свахо, коли не стало у хижі уже настілько копійки, авби, на всякий случай, дідові свічку купити, єдного разу взяли ми із кумою Гітлєркою по корчазі вина і пішли торгувати нарозлив.

Стали при вході на мукачівський базар, розклалися і чекаємо клієнтуру. Айбо тут, як сесе усе буває у найбільш важливі історичні моменти, нашому гешефту малінько помішав вічний враг нашого народу — погода. Мороз такий, аж учула, як у голові воші почали пищати. Бідна кума Гітлєрка, позераву, так цоконить зубами, аж їй будюгови-труси видко. А в нашу сторону хоть би пес гавкнув чи хтось плюнув — ані єдного клієнта. Чуствую, неборята, што ще мало постою у сьому морозі і в сих нервах, то моя душа піде пішки додому… і без мене… і, головноє, піде твереза!

— Кумо, — кажу рішительно я, — маю єдного бідного рубля. Ви би мені не продали за нього єден погарчик вина?

— А чому із свого, кумо не уп’єте? — звідає Гітлєрка.

— Бо своє шкода, — кажу їй.

— Но тогди, дорога кумочко, од вшиткого серця, — аж вискнула Гітлєрка. — 3 деким може би і торгувалася, а так як вам, продаю по собістоємості.

Шмарила я собі рендешноє[66] погарча вина, а кума, як благородна діва, ще й скибочку хліба із солониною дала мені закусити.

Божіньку солоденький, так мені стало добре, што аж захотілося вп’ять замуж. Кума Гітлєрка, як увіділа, што лиця у мене зачервоніли, як помідори, то й собі каже:

— Майрьо, а ви би не продали тепер мені погар свого винця — вертаю вам ваш рубель.

— Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого серця, — кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо — кумі тоже дала закусити дарабчик пикниці.[67]

Гітлєрка вшмарила собі погарище і нараз стала інтелігентнішою. Очі їй засвітилися, як варошські світлофори, ніс почервонів, як бантик на грудях старої большевички. А лиця стали такими нєжними і добрими, як у слідчого прокуратури, най ся не приказує.

Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:

— Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені іще один стаканчик свого вина.

— О, кедвешна! Із дорогою душою! — схопилася, як сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. — Бітте шон і тешік порончолні[68] — пийте, кумочко, во славіє і здравіє совітської власти!

І на сесь раз до погара вина кума безплатно додала кусок гурки.

— Но, але і я тоже болото писком не орала — коли Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас якийсь умитий челядник і каже мені:

— Налийте, будьте добрі, нийно,[69] мені погар вина.

— Ідеш ти, плянтьо,[70] до фрасової каріки! — гиркнула я.