Читати книгу - "Право на пиво"

— Зовсім мало, — погодився директор з маркетингу, тоном виражаючи повагу до професійних здібностей менеджера — перевтілюватись у споживача.

— А тепер… — Олександр закрив клапан і за секунду відкрив знову. В отвір сковзнула, похитнувшись від сили Архімеда, нова ватяна смужка. — Дивіться скільки у банці пива зараз.

Смужка, що менеджер, немов пробу марсіанського ґрунту, тримав кінчиками пальців, майже повністю зафарбувалася в ясно-коричневий колір.

— Повна, — хором закричали директори.

— Так! Саме так! — підтвердив Олександр. — Коли я закрив клапан, складний, але дешевий у виробництві механізм віддав команду повернути випите мною пиво назад у банку.

— З організму? Зі шлунка?

— Із крові? — здивувався голова дегустаційної комісії.

— Ні, ви не зовсім розумієте… — Олександр тактовно прокашлявся. — Механізм змінює минуле. Причому змінює так, що пам’ятаємо ми саме попередній варіант. Уявіть собі… гм… коробку, в якій лежить п’ять яблук. Ми витягаємо одне, соковите, стигле… Кусаємо. З’їдаємо до недогризка. І недогризок теж з’їдаємо! Тягнемося за другим — і його з’їдаємо. Потім заглядаємо в коробку, а там, як і раніше лежить п’ятірка яблук. Тобто, чотири… Виходить так, що в той час, як ми гриземо друге яблуко, перше зникає з минулого до того, як ми його їли. Тобто, фізіологічно, з’їденого яблука в шлунку немає. Зате на рівні психіки ми пам’ятаємо смак яблука і характерну приємну важкість у шлунку.

Менеджер замовк, розуміючи, що намолов таку нісенітницю, якій позаздрив би тінейджер, який украв цю ідею з університету фізики. Олександр чекав на запитання типу «А чому Ейнштейн до такого не додумався?», але запитання надійшло зовсім іншого роду, що заздалегідь засвідчило успіх проекту «Двічі в одну ріку»:

— І ви думаєте, що такий винахід допоможе у просуванні на ринку пива?

— Безсумнівно! — вигукнув Олександр. — Для чого, по-вашому, люди п’ють пиво?

— Щоб напитися… — жартома сказав хтось.

— Напиваються горілкою, — парирував Олександр. — А пиво п’ють, бо у нього смак, і щоб розслабитися в компанії. Щоб приємно провести час. Проект «Двічі в одну ріку» дозволяє здійснити це без згубних наслідків для організму і без хворої голови над ранок. Точніше, з головою, але здоровою. Ви можете купити банку такого пива, пити його протягом двох годин, і фізично не випити більше ніж півлітри. Це просто чудово в дружній компанії! До того ж вирішується питання обсягу: організаторам пивних вечірок більше не доведеться тягати з собою літрові «торпеди». Ви п’єте пиво, що не закінчується, від якого не п’янієш і яке не обтяжує вас зайвими кілограмами. Елемент легкості. Цим ми убиваємо всіх зайців.

Олександр віддихався, сподіваючись на багатозначне мовчання чи на вибух оплесків. Але, схоже, таке буває тільки в голлівудських фільмах. У «Безодні» Камерона, наприклад…

— Але на ринку вже є безалкогольне пиво. Ми самі таке випускаємо…

— Залиште його вашим водіям! — вигукнув Олександр. — Пиво повинно бути алкогольним. Але ніхто не каже, що алкоголь має залишатися у крові! Нехай він ніжно торкнеться рецепторів, відкладеться природним осадом нефільтрованого елю у пам’яті, полоскоче ніздрі, розширить зіниці… І назад у пляшку.

— А чому ви тоді відпльовувались?

— Е-е! Воно видихається, — визнав Олександр.

— І? — запитав директор з продажу.

— Що «і»? Будь-яке нормальне пиво видихається! Чим більше циклів воно зробить, тим швидше видихнеться.

— І яка межа в цієї рециркуляції? — уточнив генеральний директор.

— Двісті разів.

Отут у залі заворушилися. Правду кажуть, подумав менеджер, що наш народ треба тільки цифрами підганяти. Ефект п’ятирічки, чи що?

— Це підрив економіки! — буркнув хтось дуже по-хазяйськи.

— Звісно, підрив. Ми обженемо всіх конкурентів. Ошукаємо, як дітлахів. Усі їх «кращі традиції пивоварства з тра-та-та року» потонуть у масі нашого товару.

— Не боїтеся промислового шпигунства?

— Уже вжито заходів. Ми одержали патент на «Двічі в одну ріку». А продавати його нас ніхто не підганяє.

— А самі ми як? — запитав директор з продажу. — Тепер замість сотні пляшок у нас куплять лише одну…

— Воно видихається! — повторив Олександр, і з його вуст це пролунало як відоме галілеївське «Вона крутиться!» — Ми зробимо кілька сортів. «Подвійне», «Потрійне», «Почетверинне»… Нехитрі назви, але як у точку!

— А якщо розвинути технологію?..

— На сучасному етапі науки з цим можуть виникнути складнощі. І засобів на ресерчінг — а вони потрібні немаленькі! — поки що немає… Можливо, потім щось зробимо, але поки продукція буде виходити обмежено. Машина часу з проекту «Двічі в одну ріку» може переносити тільки рідини і тільки на незначну відстань.

Олександр дивився в зал, чекаючи на наступне запитання, але всі мовчали і якось мило посміхалися.

«Перемога», зрозумів він, і теж посміхнувся.

Потім роздав дослідні зразки і занурився в дружню атмосферу прихильників пива. І, зрозуміло, в пиво.

Олександр перетнув поріг представницького бару на самоті. Озирнувся і не побачив за спиною нікого, за винятком власного відображення в дзеркальному склі металопластикових дверей. Але у руці віддзеркалення не було дослідного зразка. Стоп… Дослідного зразка чого? Пам’ять мовчала. Але чомусь здавалося, що дослідний зразок може вільно вміститися в руці, він, власне, створений для того, щоб займати це почесне місце…

І навіщо він обернувся? На когось чекав? Адже він прийшов до бару не один, а з кимось… І почував себе так розкуто, немовби ці «хтось»