Читати книгу - "Право на пиво"

Добре хоч не кабінетом міністрів, це б уже змахувало не на легке божевілля, а на серйозну параною…

Він відвернувся від дверей і прокрокував до шинквасу.

— Здоров, Шукшин, — привітався бармен. — Щось на тобі лиця немає. Нашого налити?

— Зачекай… — відгукнувся Олександр, почуваючись дезорієнтованим.

— Як скажеш, — знизав плечима бармен і повернувся до натирання келихів.

Олександр відчув легке крутіння в голові і, щоб не впасти, схопився за край стійки.

— Погода, — поспівчував бузковий піджак, з яким Олександр, без сумніву, раніш зіштовхувався в заводській їдальні.

«Погода», — подумки повторив менеджер. Гірко. І тільки зараз зрозумів, що невизначений знайомий говорив не про загальний душевний стан оточуючих, а про метеорологічний прогноз, трансльований по ящику, що висів над шинквасом. Утім, ящиком цей телевізор можна була назвати з великою натяжкою, він швидше скидався на екранований піддон, новенький і широкоекранний.

Дикторка в строгому костюмі мовила:

— Повне місячне затемнення сьогодні, 16 лютого, найкраще буде видно у Харківській і Донецькій областях. Однак і в інших районах країни можна буде спостерігати рідкісне астрономічне явище, у проміжку між дев’ятою і десятою годинами вечора…

— Затемнення подивимося, — зрадів піджак. — Добре, пиво ще надовго вистачить…

Олександр напружився.

Професійним поглядом він вихопив таку ж марку пива, яку поглинав колега. Навіть товстенькі пальці останнього, що закрили частину картинки, не перешкодили йому прочитати ім’я злісного конкурента.

«Хайнікен Неверенд».

По тілу пробіг холодок. Не тільки через неприкрите зрадництво отут, у представницькому барі. Було в цьому «Неверенд» щось загадкове…

Відштовхнувшись від шинквасу, Олександр неквапливо пройшов до заклеєних барвистими рекламними етикетками холодильників.

Написи на етикетках говорили:

«Хайнікен Неверенд». Задоволення улюбленим напоєм не закінчується ніколи!

«Будвайзер 24». Рівно 24 години свіжого пива з однієї банки!

«Бекс. 20000 льє». Вічність кличе! І ключ до неї у твоїх руках!

І два стенди з пивом «Оболонь бездонне» зі звичним слоганом:

«Усе гарне не закінчується. Усе гарне тільки починається».

Словом, ніяких тобі «Кращих традицій реверсного пивоварства з тра-та-та року»…

Такий собі нейтральний слоган, без претензій. Але ж…

Чого це він так рознервувався? Чому ледь ногою скляні дверцята не садонув? Що за маячня? Як могло статися, що реверсне пивоварство «Будвайзер» вигадав іще чотири роки тому?…

Як це вийшло, що не ми перші? Не «Оболонь»? Не він, Олександр Шукшин, менеджер дослідного відділу, який четвертого березня о п’ятій годині вечора доповідав про геніальний винахід директорам «Оболоні»? Не колишній хлопчик, який посмоктував у дитинстві згущенку та мріяв про кар’єру директора молокозаводу?

Повернувшись до шинквасу, Олександр кинув бармену Миколці — ім’я якось саме прийшло на розум:

— Світлого кегового хлюпни.

— Таки вирішив — посміхнувся бармен і, узявши свіжонатертий келих з радіаторним кільцем, наповнив його зі сріблястого краника. — Скільки літрів ставити?

— Чотирнадцять, — буркнув навмання Олександр.

Бармен знизав плечима й відстукав суму на дистанційному калькуляторі, від чого радіаторне кільце на секунду запалилося іскорками.

— Дві вісімдесят п’ять.

Олександр розрахувався.

Потягуючи нескінченну гіркувату рідину, яка ще зберігала присмак мокрої деревини, менеджер думав. Навіщо він прийшов сьогодні до бару? Не випити ж? Може, хтось призначив зустріч?..

— Вибачите, будь ласка. Часом ви не… е-е-е… Шукшин Олександр?

— Так, це я, — сказав Олександр, обертаючись.

Чималеньких розмірів хлопця, заляканого і зіщуленого, немов він десять кварталів пробіг від наступаючих на п’яти співробітників військкомату, Олександр, певно, десь зустрічав. І навіть ця манера гупнутися всією незвичайною вагою на табурет здалася йому знайомою.

— Я вас десь бачив, — не посоромився повідомити він.

— Так, я до вас учора дзвонив… Попереджав.

— Бачив, а не чув! — гість Олександрові не подобався. Хоча про дзвоник він пам’ятав добре — не відкрутитися. Доведеться вислухувати. Хвилин зо п’ять хоча б, для пристойності. — Кажіть, що вам від мене треба.

— Я хочу поговорити з вами про сублімацію, — захоплено почав здоровань. — Знаєте, це коли предмет можна трохи висушити, а потім знову повернути йому розмір, зануривши у воду… Ну, як кукурудзяні пластівці, чи що, тільки на більш молекулярному рівні. Бачите, усе почалося з того, що в дитинстві я дуже любив сухофрукти. І один раз я взя-я-яв нашого пса Буську…

На якусь секунду Олександр уявив, як інакше усе могло б скластися. Не так. Зовсім інакше. Він навіть побачив це у кольорі, перш ніж украдений спогад ковзнув востаннє на великому допрацьованому радіаторному кільці — і зник.

А грім, тим часом, так і не прогримів.

Я прокинувся удосвіта. У голові мутнілося, а в очах — темніло. Перше, що я побачив, це недопиту пляшку пива, підвішену на тоненькій ниточці до увімкненої люстри.