Читати книгу - "Тарас. Повернення"

вигадувала силу-силенну кумедних рухів, проте до ладу в неї виходив хіба що один вертіж. Унівець роздосадувана на черговому прискокові, вона ображено тицьнула покоївку маленьким кулачком у бік. Потім постояла хвильку, покрутила носком червоної туфельки об паркет, зрозуміла, що вчинила негарно, і, пригортаючись до покоївки, погладила їй руку, шепелявлячи французькою: «Je vous prie de m’excuser!»[102] Помилувана і прощена служниця привітно всміхнулася, присіла в кніксені й одразу здиміла в клопотах, яких було цього дня доволі. Бо якраз у той момент Агата Омелянівна веліла слугам подавати другі страви на стіл у сусідній із танцювальною залою вітальні, де вже добру годину тривала давно обіцяна комендантом звана вечеря.

Видовище то було сумне й кисле, як мангистауська пилюка. Чимала офіцерська компанія, розбавлена кількома представницями жіночої статі, безперестанку мугикала, плямкала і харамаркала. Хіба що офіцери-поляки трималися підкреслено ввічливо й здебільшого відмовчувались, іноді тихо шелестячи між собою польською. Решта ж гостей жадібно наминала м’ясиво і рибу, рясно заливаючи їдло горілкою та вином. Хіба що жінки тужно зітхали від задухи у важких оксамитових чи нанкових накидках, яких не знімали навіть у приміщеннях, бо холод на зміну теплу в пустелі приходив надвечір завжди раптово. Вікна не відчинялися. Боялися пилу, що й так проникав крізь найтонші шпарини і тріщав на зубах. Тож, поки не надходив вечір, жіноцтву доводилося упрівати й обмахуватися віялами.

Промови виголошувалися кволі, благенькі, швидше, задля годиться. Кожен думав собі свою думку в носа, давно знаючи одне одному ціну. Тем для бесід, крім полювання, погоди, старих анекдотів і розповідей, хто кого зрадив, програв чи намилив пику, стачало на заячий скік. Тому декотрі гості з нудьги пасли очима крізь пройму широких дверей те, як вправлялася в танцях Наташа.

А вона досі ще вперто намагалася оволодіти мистецтвом Терпсіхори і якийсь час витинала гопки сама в порожній залі, не зважаючи на коментарі й підсміхування, що докочувалися з вітальні. Ната давно не брала до уваги існування більшості дядьків у портупеях. Їхні схожі на квашені яблука обличчя, з присмаками кави, сигар чи м’ятних монпансьє від втертої в чуби і вуса фабри, що змішувалися з сопухом сивухи, обридли їй. Вона на них не зважала. Завзято підстрибувала, крутячи в повітрі важким криноліном, який одразу тягнув її вниз. Після одного такого стрибка Наташа все ж таки мимохіть зазирнула до вітальні. Офіцери й дами, що дозволяли собі смішки, побачивши прискіпливий погляд і закопилену в роздратуванні нижню губку юної танцюристки, враз позамовкали. А Ната вперше відчула нехіть, злобу, що мішалася із запахами парфумів і ще одним марудним пахіттям, якого вона допоки не знала, бо то був сморід ретельно вимитого звіринцю. Це її направду злякало. І вона вже зібралася піти виглядати свого Горича, та угледіла досі щось непомітне. Принаймні за неписаним армійським законом це «досі непомітне» вважалося чимось подібним до шафи чи в кращому випадку — до портрета на стіні. І цим «непомітним» були караульні, що вартували в залі біля дверей до вітальні. І малій спала цікава думонька, хоча й тут Ната розгубилася, позаяк караульних було двоє. Потинявшись довкіл виструнчених опортупеєних парубків і посмоктавши добре від задуми великого пальця, дівчинка обрала таки одного. Він був вищий за свого напарника і витріщався на світ Божий банькатими ще й фіалковими очима. Наталія Ускова сміливо підступила до нього, через силу елегантно припідняла рожевий дзвін криноліну і присіла в куртуазнім кніксені.

— Гвардеетс! Пожьволь приглашьить те… вашь на танетс! — сказала вона з серйозними намірами.

Чого-чого, а хороводити гвардієць того дня аж ніяк не сподівався. Тому, порушуючи статут, вишкірився, аж кашкетка насунулася на вузького лоба, і двічі фіалково зиркнув в бік вітальні з офіцерами. Дівчинка від тих жестів тільки намурмосилася, нічого не второпавши. Тоді козарлюга втягнув губи і ще страшніше вирячив лілові вирла, намагаючись блазнюватими миґами показати, що говорити, рухатися чи тим паче танцювати караульному «устав» не велить. Тим часом нудотна офіцерська компанія від напівнімої балачки Наташі з чатовим неабияк пожвавилася. Поведінка останнього нагадала їм самих себе, бо ж і офіцери мали завжди, себто до кінця життя відповідати мундиру з регулами вигаданої честі. І коли Ната втямила, що їй відмовлено, то зойкнула, скрикнула вперше з млосним болем у серці і зі сльозами кинулася із зали геть. Лиш офіцерський посміх та стримане хихикання їхніх мальованих половин зашваркотіли комендантською вітальнею малій услід.

Підхихикували підкреслено довго, наче не було інших приводів для веселощів. Лиш комендант із дружиною заніміли. Ускова з обуренням, а Іраклій Олександрович із зачаєним холодом в очах. Ускова вже збиралася вийти до Наташі, щоб заспокоїти доньку, але комендант враз ніжно торкнувся її долоні, стиснув легенько пальці і знишка зронив:

— Погодите уходить, прошу… — а потім голосно до всіх промовив: — И в самом деле, чего господа сами не танцуют? Может, боятся станцевать хуже малолетнего ребёнка?

І мовивши це, він підвівся і поклоном запросив свою дружину до танцю. Та Агата Омелянівна, не каверзуючи, слабким голосом відказала:

— Ираклий Александрович, простите — у меня с утра голова кружится.

Показати свій танцювальний хист першим зголосився завжди до нестями відважний ад’ютант-підпоручник Обрядін. Він підійшов до Серафими, вклонився Косарєву і з усією гречністю, на яку лиш спромігся після ночі гри в карти, прорік:

— Егор Михалыч, разрешите пригласить вашу супругу на тур мазурки!

Косарєв млявим жестом повелителя дозволив. Проте Серафима, яка ще більше схудла від часу покарання шпіцрутенами Буркова, нахабно відмовила, копирсаючись виделкою в зубах й витягаючи довгі риб’ячі кістки:

— А я не разрешаю. Мне так нравится эта бело… как её? — шамкотіла вона, іноді манірно спльовуючи в тарілку.

Мєшков, що сидів поруч із Серафимою, з азартом