Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

напружити, щоб складна машина запрацювала і хлинула повінь світла, свободи. Світло — це свобода: як душить, наганяє тугу темний дощовий день. Туга — це тюрма? Неволя. І яким безхмарним нерідко буває літній ранок! — а то й осінній: лиш би хтось влив у цей світ свободу — через круглий отвір у небі влив її у величезний бак, щоб запрацював мотор машини, забилися частіше людські серця, захлопали в єдиному пориві розділені стінами квартир мільйони клапанів. І тоді зареве, зрушиться з місця і помчить, радісно завиваючи, задерикувато викидаючи з вихлопної труби газ, цей величезний мотоцикл, в якому, змішуючись і кричу-чи, летять, нічого не розуміючи, всі вони, злі і добрі люди.

Щастя — це було відчуття, що вона — лише одна з них, крихта в цьому урочистому світі, що ревів на поворотах. Домініка знайшла той м’яз, який все ще спав, не бажаючи впускати світло, свободу: м’яз підняв їй повіки — і вона побачила цей світ. Побачила і чогось злякалася — знайомі стіни здалися незнайомими, овал настінного годинника, на який вона кидала сонний погляд тисячу разів, — затулився раптом від неї чужим блиском лакованої поверхні, стрілки сховалися за відображенням віконної рами. Щось темне, страшне піднялося в ній, заважаючи відчувати свободу: вона знову закрила очі і тут же встала, кинулася до Торвіга; той спав, у блакитному комбінезончику, на животі, витягнувши обидві ніжки і ліву руку: права рука була відкинута вбік.

— Боже мій, який сон, який жахливий сон, — прошепотіла Домініка, йдучи до ванної.

Поки вона милася — страх не покидав її: їй страшенно хотілося піти ще раз до Торвіга, оглянути кімнату, обійти всю квартиру, доторкнутися до меблів, речей. Але вона змусила себе дочистити зуби, сполоснути обличчя. Потім пішла на кухню, поставила чайник, а звідти — у кімнату Торвіга: довго стояла біля вікна, водила рукою по склу. Потім відкрила раму, лягла грудьми на підвіконня — ще далі, намагаючись зазирнути за карниз: перші люди і перші машини — спасибі вам, спасибі вам! Будьте завжди — там, внизу, під моїм життям, щоб я, вільна, щоранку дивилася на вас звідси. Щоб ви ніколи не зникали — повторювалися щоранку, і тоді щоранку буду повторюватися я, що звикла до вас, як до себе: і буде мені добре, знайомій.

— Торвігу, вставай, синочку.

Вона розворушила його, щоби почути його голос, подивитися в очі. Торвіг невдоволено засопів і копнув її ногою в груди. Її рука вже сіпнулася, щоби вдарити по цій нозі, — люблячи, служачи йому — все-таки вдарити, віддати біль за біль. Але щось, згадавши сон, сказало їй: не треба. Почекай. Який би він не був — він твій, і ніхто його не відбирає у тебе. А якщо ти будеш занадто багато думати про себе, занадто яро будеш відстоювати межі свого — то відберуть, стане він не твоїм вже насправді, все ти втратиш, залишишся зі своїм, відвойованим у інших, світом. А хіба це погано? Добре, але треба так відвойовувати світ, щоб зберегти любов інших до себе, стати для інших — тобі, трагічній, самотній — частиною їхнього світу. Жити далеко, в своєму, не віддаляючись ні від кого, не відштовхуючи нікого.

Домініка нахилилася до обличчя Торвіга — вона хотіла перевірити, тут же перевірити себе.

— Торвігу, синочку, вставай.

І він знову вдарив її ніжкою в груди, забурмотів невдоволено, крізь сон:

— Спати, спати хочу.

Тоді вона поцілувала цю ніжку — кожен з пальчиків. І те, що вона цілувала його, який вдарив, принесло їй іншу радість: немовби хтось, хто глибше неї, вступив у володіння нею — скасував її рішення віддати свій біль, відразу відігратися, щоб поважати себе. Цей хтось змінив закони гри, назвав «повагою до себе» інше, завойоване прощенням, не помстою. І цей хтось — була теж вона, ще більше вона, Домініка — форма, котра наповнювалася різним, котра відчувала себе то злою, то доброю. І це все була вона — різна і єдина, що заходила у глухий кут від питання «яка я?», але щаслива, коли не ставила собі питання, спонтанно стаючи то тією, то іншою. Але вона хотіла знати себе — не обманювати себе: знати, що в ній істинне, а що хибне. Цілувати ніжку Торвіга, яка б’є, прощати весь світ — ось істина! Це означає — бути пилом світу, бути всім.

Домініка пройшла в коридор — доторкнулася до вішалки, пальта на ній, присіла біля тумбочки з букетом засушених квітів, сховала обличчя між тонких стеблинок: їй відкрилася правда осіннього лісу, червоного кольору, пряного запаху злежалого листя.

— Нехай нерозумно, — прошепотіла, ледве дихаючи, Домініка, — нехай нерозумно, але добре. Мені добре, і я щаслива.

Вона прийняла ванну — довго лежала там, бовтаючи ногами, розбризкуючи мильну піну, щось наспівувала, насолоджуючись хвилиною свободи, пила її. Потім на кухні вишивала давно закинуту серветку й не питала себе — навіщо, навіщо вона це робить? Просто їй захотілося чимось зайнятися, поки Торвіг спить, чимось дуже, до ідіотизму, конкретним. І вона згадала про серветку, яку почала вишивати одного разу, коли розуміла життя так, як сьогодні. Коли до неї ще раз прийшло таке ж розуміння — вона довела роботу до половини, а тепер — закінчувала. Поступово, з кожним новим стібком, вимальовувався горизонт: море вже було вишите, залишалося вишити горизонт, червоне сонце, а на тлі сонця — маленьке далеке вітрило. І, живучи в цій далечині, вона неначе забула про себе і тому не запитувала більше ні про що. А коли, за старою звичкою, прийшла до неї думка, що, скінчивши вишивати, вона заховає серветку в ящик, бо її не було куди класти і вона