Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

200
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 68
Перейти на сторінку:
напружити, щоб складна машина запрацювала і хлинула повінь світла, свободи. Світло — це свобода: як душить, наганяє тугу темний дощовий день. Туга — це тюрма? Неволя. І яким безхмарним нерідко буває літній ранок! — а то й осінній: лиш би хтось влив у цей світ свободу — через круглий отвір у небі влив її у величезний бак, щоб запрацював мотор машини, забилися частіше людські серця, захлопали в єдиному пориві розділені стінами квартир мільйони клапанів. І тоді зареве, зрушиться з місця і помчить, радісно завиваючи, задерикувато викидаючи з вихлопної труби газ, цей величезний мотоцикл, в якому, змішуючись і кричу-чи, летять, нічого не розуміючи, всі вони, злі і добрі люди.

Щастя — це було відчуття, що вона — лише одна з них, крихта в цьому урочистому світі, що ревів на поворотах. Домініка знайшла той м’яз, який все ще спав, не бажаючи впускати світло, свободу: м’яз підняв їй повіки — і вона побачила цей світ. Побачила і чогось злякалася — знайомі стіни здалися незнайомими, овал настінного годинника, на який вона кидала сонний погляд тисячу разів, — затулився раптом від неї чужим блиском лакованої поверхні, стрілки сховалися за відображенням віконної рами. Щось темне, страшне піднялося в ній, заважаючи відчувати свободу: вона знову закрила очі і тут же встала, кинулася до Торвіга; той спав, у блакитному комбінезончику, на животі, витягнувши обидві ніжки і ліву руку: права рука була відкинута вбік.

— Боже мій, який сон, який жахливий сон, — прошепотіла Домініка, йдучи до ванної.

Поки вона милася — страх не покидав її: їй страшенно хотілося піти ще раз до Торвіга, оглянути кімнату, обійти всю квартиру, доторкнутися до меблів, речей. Але вона змусила себе дочистити зуби, сполоснути обличчя. Потім пішла на кухню, поставила чайник, а звідти — у кімнату Торвіга: довго стояла біля вікна, водила рукою по склу. Потім відкрила раму, лягла грудьми на підвіконня — ще далі, намагаючись зазирнути за карниз: перші люди і перші машини — спасибі вам, спасибі вам! Будьте завжди — там, внизу, під моїм життям, щоб я, вільна, щоранку дивилася на вас звідси. Щоб ви ніколи не зникали — повторювалися щоранку, і тоді щоранку буду повторюватися я, що звикла до вас, як до себе: і буде мені добре, знайомій.

— Торвігу, вставай, синочку.

Вона розворушила його, щоби почути його голос, подивитися в очі. Торвіг невдоволено засопів і копнув її ногою в груди. Її рука вже сіпнулася, щоби вдарити по цій нозі, — люблячи, служачи йому — все-таки вдарити, віддати біль за біль. Але щось, згадавши сон, сказало їй: не треба. Почекай. Який би він не був — він твій, і ніхто його не відбирає у тебе. А якщо ти будеш занадто багато думати про себе, занадто яро будеш відстоювати межі свого — то відберуть, стане він не твоїм вже насправді, все ти втратиш, залишишся зі своїм, відвойованим у інших, світом. А хіба це погано? Добре, але треба так відвойовувати світ, щоб зберегти любов інших до себе, стати для інших — тобі, трагічній, самотній — частиною їхнього світу. Жити далеко, в своєму, не віддаляючись ні від кого, не відштовхуючи нікого.

Домініка нахилилася до обличчя Торвіга — вона хотіла перевірити, тут же перевірити себе.

— Торвігу, синочку, вставай.

І він знову вдарив її ніжкою в груди, забурмотів невдоволено, крізь сон:

— Спати, спати хочу.

Тоді вона поцілувала цю ніжку — кожен з пальчиків. І те, що вона цілувала його, який вдарив, принесло їй іншу радість: немовби хтось, хто глибше неї, вступив у володіння нею — скасував її рішення віддати свій біль, відразу відігратися, щоб поважати себе. Цей хтось змінив закони гри, назвав «повагою до себе» інше, завойоване прощенням, не помстою. І цей хтось — була теж вона, ще більше вона, Домініка — форма, котра наповнювалася різним, котра відчувала себе то злою, то доброю. І це все була вона — різна і єдина, що заходила у глухий кут від питання «яка я?», але щаслива, коли не ставила собі питання, спонтанно стаючи то тією, то іншою. Але вона хотіла знати себе — не обманювати себе: знати, що в ній істинне, а що хибне. Цілувати ніжку Торвіга, яка б’є, прощати весь світ — ось істина! Це означає — бути пилом світу, бути всім.


Домініка пройшла в коридор — доторкнулася до вішалки, пальта на ній, присіла біля тумбочки з букетом засушених квітів, сховала обличчя між тонких стеблинок: їй відкрилася правда осіннього лісу, червоного кольору, пряного запаху злежалого листя.

— Нехай нерозумно, — прошепотіла, ледве дихаючи, Домініка, — нехай нерозумно, але добре. Мені добре, і я щаслива.


Вона прийняла ванну — довго лежала там, бовтаючи ногами, розбризкуючи мильну піну, щось наспівувала, насолоджуючись хвилиною свободи, пила її. Потім на кухні вишивала давно закинуту серветку й не питала себе — навіщо, навіщо вона це робить? Просто їй захотілося чимось зайнятися, поки Торвіг спить, чимось дуже, до ідіотизму, конкретним. І вона згадала про серветку, яку почала вишивати одного разу, коли розуміла життя так, як сьогодні. Коли до неї ще раз прийшло таке ж розуміння — вона довела роботу до половини, а тепер — закінчувала. Поступово, з кожним новим стібком, вимальовувався горизонт: море вже було вишите, залишалося вишити горизонт, червоне сонце, а на тлі сонця — маленьке далеке вітрило. І, живучи в цій далечині, вона неначе забула про себе і тому не запитувала більше ні про що. А коли, за старою звичкою, прийшла до неї думка, що, скінчивши вишивати, вона заховає серветку в ящик, бо її не було куди класти і вона

1 ... 55 56 57 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"