Читати книгу - "Все буде добре"

– Так. Курую філії в Україні.

– А як воно там, в Україні?

Перед очима з’явився Ігор Жатек, і чоловік усміхнувся.

– Там? Нагадує Техас. Кожен другий вважає себе ковбоєм.

Ліфт відвіз його на верхній поверх. І хоч тепер він уже не був рядовим офісним працівником, Олександр усе одно внутрішньо зіщулився, коли масивні двері впустили його до найголовнішої святині – кабінету генерального директора корпорації «Альвеа». Чарльз Еґарт чекав на нього.

– Бажаєте чаю? Є чорний цейлонський, м’ятний, фруктовий, а ще – зелений, на травах. Гидкий, зараза, але дружина наполягає, що він корисний для здоров’я.

– Фруктовий, будь ласка.

Раніше він би ніколи не дозволив собі такого зухвальства, але зараз, дивлячись, як цар і Бог його світу заварює в позолоченому чайничку йому чай, Олександр Шипалко розумів: часи змінились. Усе змінилося. Він покрутив головою. Сказати, що Чарльз Еґарт був багатою людиною – не сказати нічого. Корпорація «Альвеа» вже п’ять років займала перші позиції в списку найприбутковіших фінансових структур, а її дочірні філії змагались між собою у світових перегонах «Найкраща банківська установа».

Чарльз Еґарт був заможним. Однак його багатство зберігалось у швейцарських банках. Насправді голова корпорації не терпів розкоші. Так, у його кабінеті був акваріум на цілу стіну, а в шафках стояли оригінали фоліантів столітньої давнини, однак сам власник не нагадував мультимільярдера.

Простенька лляна сорочка, аскетичне робоче місце, неквапливі рухи та добрий погляд. На вигляд – лакей, а не багач. Тому, дивлячись, як дивний дідуган розливає чай із античного чайничка, можна було розслабитись і приміряти на себе крісло цього кабінету. І це була небезпечна розкіш. Чарльз Еґарт підносив людей, які працювали достойно, однак так само швидко втоптував їх назад у багно, якщо вони його підводили.

– Як ваші справи в Україні? – запитав Чарльз, обережно ставлячи чашку з напоєм перед Олександром.

Той вдячно кивнув.

– Спасибі. За третій квартал ми нарешті продемонстрували вихід на нуль, і аналітики прогнозують стабільний прибуток уже з наступного року. Дослідження показали, що рекламна кампанія «Альвеа. Все буде добре» знайшла відгук серед населення. Рівень довіри – чотирнадцять відсотків, і це за неповний рік часу. Як на мене, дуже непоганий результат.

– Так, хороший, – задумливо кивнув Чарльз. – Як іде розширення?

– Відповідно до плану. Запрацювали філії в Києві, Одесі, Харкові, Івано-Франківську й Тернополі. Ми уклали договір із суміжними банками, тож за півроку наші представництва розпочнуть свою діяльність ще у двадцятьох містах України. Центральний офіс було вирішено залишити у Львові.

– Ага… Що з медіа?

– Регіональні телеканали стали нашими стратегічними партнерами, з центральними налагоджена тісна співпраця. Ми постійно знаходимось у медіа-просторі, раз на місяць генеруючи медіа-приводи. І це не лише щодо нашої діяльності. Ми постійно підтримуємо молодіжні та соціальні програми, щоб формувати довіру до нашого банку.

– Так, я чув про деякі ваші активності. «Усинови дитину – порятуй країну». Вийшло досить… резонансно.

– Але кампанія впоралася з поставленим завданням: інформація про нікому не відому структуру опинилась у всіх медіа країни, крім того, з десяток громадських організацій і публічних осіб виявили готовність співпрацювати на довгострокових умовах, – Олександр послабив краватку. – За останніми даними, сорок шість дітей потрапили на всиновлення. Ми виплатили опікунам фінансову підтримку та потрапили в програму спрощеного оподаткування за благодійну діяльність. Це звільнило всі приміщення наших філій від оплати за оренду. Подальшу діяльність у рамках проекту було переведено в новостворену громадську організацію «Усинови дитину – порятуй країну», скорочено УДПК, якій уже зараз вдалося отримати два гранти від Євросоюзу на подальшу діяльність. Тобто один такий хід дозволив нам не лише скоротити наші поточні витрати, а й отримати додаткові джерела фінансування, які ми зможемо витратити на подальше зміцнення позитивного іміджу корпорації «Альвеа».

– Добре придумано, – Чарльз усміхнувся. – Ваша ідея?

– Так. Однак моя команда допомогла відточити та реалізувати проект.

– Дуже важливо працювати з надійними й талановитими людьми, – кивнув Чарльз і відпив ще чаю.

Олександр Шипалко глянув на свою чашку, до якої навіть не доторкнувся. Щось гризло його, змушуючи нервувати на порожньому місці.

– Пане Чарльзе…

– Можна просто Чарльз, – усміхнувся добрий дідуган, очам якого не можна було вірити.

– Гм… Пане Чарльзе, вибачте за зухвалість, але ви ви`кликали мене з іншої частини планети для того, щоб почути те, що я й так подаю в щомісячних звітах? Я відчуваю себе школярем, який скоїв щось погане. Тому, якщо це дійсно так, я просив би скерувати нашу розмову одразу до справи.

Піт зрадливо скотився десь за вухом, але Олександр стримався від зайвих рухів.

Зараз він був Алексом Шипалом, директором української філії міжнародної корпорації, і мусив тримати удар, яким би той не виявився. Натомість вершитель його долі Чарльз Оґюст Еґарт допив свій чай і відкинувся на спинку крісла. Його очі не випромінювали нічого.

– Я чув, у вас виникли проблеми при налагоджені співпраці з місцевими установами.

Проблеми? Перед очима знову з’явився образ Ігоря Жатека. Що ж, цей росіянин навіть тут не дасть йому спокою?

– Не проблеми, а так – маленьке непорозуміння. Однак це незабаром буде вирішено, не варто хвилюватись.

Чарльз Еґарт почухав підборіддя та відвів погляд. Кілька секунд проминули в тиші. Зрештою генеральний директор корпорації «Альвеа» прийняв рішення й підсунув до Олександра одну з тек, що лежали на столі.