Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— Гуп!

Постріл, ривок ліворуч і вибух.

Три машини — три вибухи:

— Гах! Гах! Гах!

Останній із Тих, Що Вижили, розвернув «штурмовик», смикнув важіль і, не зупиняючись, вистрелив у відповідь:

— Гах!

Рознесло башту першої машини Гробарів.

— Снаряд.

— Є снаряд! — озвався його Штурмовик і викотив снаряд на рейки, що підступали до жерла.

— Гах!

Спалахнула машина Гробарів. Різке гальмування. І знову задній хід через вирву після вибуху, який щойно торохнув.

— Снаряд…

Ми бігли вулицею, а вони простували вслід за нами. Часом шикувалися в ряд і стріляли по нас. Ми натрапили на їхній табір, на черепи, почеплені на колючий дріт огорожі. На стіну вогню між зруйнованою баштою та поліційним «штурмовиком-10», що ледь виднівся з-під завалених стін.

— Гробарі! — покотившись від багаття та стріляючи в той бік, звідки прилетіла перша куля.

— Снаряд!

— Гах!

І смикнути важіль, зупиняючи свій «штурмовик».

— Кінець.

І Крихітка, вона щойно навела свій пістолет. І Крихітка, вона щойно спостерігала за цією війною.

Як завжди в таких війнах, Гробарів було більше. Чому? О, це довго пояснювати. Та й хто погодиться, що саме він — Гробар?

— Наше Селище.

— Наш Зруйнований Світ.

— Так, на огорожах наших — черепи мертвих. Але як повчання живим.

— Гробарі? Ми?

— Ми — Осквернителі могил?!

— Де ти чула ці дурниці, дитинко?

— Від Божевільних Мешканців Руйновищ?

— Найпевніше, від них.

— Ми — Вцілілий Уламок Світу.

— Ми — Останні.

— І не тобі нас повчати, як слід виживати…

Або повалити на землю та зірвати з мене весь одяг:

— Віспа? Чума? Променева хвороба?

— Вона чиста.

— Гаразд, — кинувши одежу назад.

— Бах! — із протилежного боку дротяної огорожі.

— Бах! — і впав.

— Божевільні Стрільці!

— Полеж, якщо хочеш жити!

Вони стріляли по руїнах довкола їхнього табору; їм було байдуже, хто там: Пташка, Близнюки Йоскех та Теймауїт чи Останній із Тих, Що Вижили.

Але річ не в тім. Я сиділа долі та зав’язувала шнурок, не дивилася на їхній табір, на прострелені знічев’я черепи, на безліч непотрібних речей, принесених з руйновищ.

— Навіть якби вони були Останніми з Тих, Що Вижили, я не воювала б на їхньому боці. Чому? Та просто вони ніколи не були б на моєму боці.

Тож пхнувши їхні обмотані колючим дротом ворота, я рушила до Захисників Могил.

— Пригнися, — попросила Пташка.

А тільки-но я це зробила, вона вистрелила в Гробарів, котрі намагалися наздогнати мене.

Вітчим і Мачуха.

Це вони знищили той світ, і кожний одержав те, чого так прагнув: Вітчим — убивць-Гробарів та Захисників Повалених Будинків, котрі не надто відрізнялися від Гробарів. А Мачуха — мертвяків.

Ціле царство. І вона — королева на троні.

— Я знала, що ти кохаєш мене, — цілуючи чоловіка.

Його руки — на її оголеній спині:

— Залишися.

— Не можу, — але не пручаючись. — Я мушу встигнути насолодитися всім цим.

Одинадцять рядків вище: «…не надто відрізнялися…» А ще чудовиська: всілякі, різні, на будь-який смак.

— Хтось таки знищить Крихітку.

— Я так не думаю.