Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Але то був їхній час. Час, коли Злу дозволялося правувати будь-яким із світів. Недовго, але неподільно.

— Час, коли всілякі Крихітки безсилі.

— Побачимо.

Копнути ворота, щоб піти від них.

— Ой не думаю, Таточку, — сказала я Вітчимові, котрий ще не присягнувся вбити мене.

— Побачимо.

— Побачимо.

— Ти це серйозно?

Іноді навіть Янголові хочеться…

— Так, я серйозно.

— Побачимо.

Але я мовчала. Бо ж:

— Побачимо.

— Побачимо.

— Побачимо.

— Побачимо, — ми могли обіцяти одне одному до наступного ранку.

«…не надто відрізняються…»

Я зціпила зуби.

«…не надто відрізняються…»

— Пригнися, — і тільки-но Крихітка присіла, Пташка вистелила в Гробарів, котрі намагалися мене наздогнати.

— Бах!

— Побачимо.

— Поба…

Я зціпила зуби, а Вітчим зареготав:

— Це мій Кінець Світу?!

— Твій.

— Ні, — мовив Останній із Тих, Що Вижили, й не пустив мене нахилитися до тріски.

— Аби не думати потім, що це було.

— Ліпше візьми гілку.

— Звичайне дерево. Звичайна гілка.

— Хто й коли звертав на них увагу?

— Ти пам’ятаєш кожне дерево свого Міста?

— Ні.

Ми розпалили багаття, і його «штурмовик» захищав нас.

Нас і тих примар, що до нас підійшли та сіли біля вогню. Вони посміхалися прозорими вустами.

Істоти з серпанку, що прийшли до нас.

— Гробарі знов убивали.

— Вони знову приходили до нас.

— І до нас.

— А на нашій вулиці вони знищили три родини…

Пташка, повернувшись до себе додому. До нерівного уламка стіни, що біля неї невідомо яким побитом збереглася колиска.

— Доню.

— Мамо.

— Як ти?

— Усе гаразд. Пам’ятаєш Безмовного Воїна? Він колись приходив до нас. Він наткнувся на п’ятьох Збирачів Черепів…

— Пташко, ти лякаєш мене.

— Не бійся, мамо, адже він убив їх!

У Місті сила-силенна примар. Видимих тому, хто хоче їх побачити.

Вони годують мертвих голубів на площах, слухають зниклу музику в зруйнованих кав’ярнях. Вони вітаються одне з одним, усміхаються, коли ти йдеш, не бачачи їх, та показуються лише тоді, якщо…

Гробарі. Вони приходять і вдень, і вночі.

— Примара.

— Де?

Гуп!

— Уже нема?

— Цей світ належить вам.

— Дякуємо тобі, о Володарю, — припавши навколішки перед Вітчимом, який сидить у старому кріслі, принесеному з розвалених будинків.

— Йдіть та беріть, усе, що заманеться.

І нишпорять вони по руйновищу, вбивають привидів за котушку кольорових ниток, за поштівку, що припала до смаку, за блискучий уламок пластику.

— Поглянь, яка штучка!

— Чудово! А що ти хочеш навзамін?

— А що в тебе є?

— У мене? Та багато чого, — і до купи уламків: — Ось, дивись: якщо оцим провести по руці, залишається коричневий слід. А коли ним потрясти, то всередині в ньому щось торохтить.