Читати книгу - "П’ятий номер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Мені ще не пора, – сказав він і рушив уздовж кам’яного паркану цвинтаря. Там, за тією стіною, ридала музика, а біля нього ступало мале хлопченя зі срібними ріжками на лобі. Вони мало не бігли, заточуючись од вітру. Врешті він не втримав парасолі, уявної, звичайно, як і все в цьому дні, – вітер видер її з руки і погнав уздовж стіни. Горбатий не втримав і капелюха, бо вже біг із відчаєм, хай йому було від того солодко й приємно. Волосся йому розпатлалося, хлопченя аж рота розтулило, так намагалося поспіти за ним, а він відчув раптом над головою різкий посвист коси. Зупинився, втискуючись у кам’яний мур, аж опинився по той бік стіни, де німо стояли, тулячись один до одного, хрести. Чорні постаті з парасольками в паніці тікали між ті хрести, поступово меншаючи й меншаючи. Спершу вони були як люди, тоді як собаки, потім як коти, а ще за хвилю стали як миші. Він роззирнувся і вже не побачив нікого на цьому цвинтарі, хіба стояв коло нього все той-таки хлопець із срібними ріжками і всміхався. Вони хутко пішли між хрестами туди, де височів знайомий склеп барона Шодуара. Склеп був уже поколупаний і оббитий, але зараз його не таким хотів бачити Горбатий. Тож побачив він його новісіньким, навіть фотографічний портрет над входом був начебто вчора зроблений, і на нього глянуло його ж таки обличчя, тільки був одягнений він у панський піджак, сорочку і краватку. Тільки був у нього на голові хвацький, також панський капелюх, і мав він чуже прізвище з отією чудною приставкою – барон.
Горбатий застогнав і схилився до землі, мацаючи наосліп довгою рукою. Камінь лупнув біля фотокартки, вибивши в стіні шмат сірого тиньку. Другий удар ближче, збивши край портрета; хлопець із ріжками при цьому заплескав у долоні і засміявся; а вже третій влупив просто в те напомаджене обличчя, яке раптом розпалося і посипалося долу дрібними скалками…
Горбатий спинився. Охопила його знесила, і він, важко дихаючи, присів на якийсь надгробок. Над ним зашуміли сосни – довго слухав їхній одноманітний, заспокійливий шум. Навколо було порожньо, бо він погасив усі картини, що витворювала його уява, – в крайньому кутку цвинтаря поливала на могилах квіти цілком реальна стара, вдягнена в чорне жінка. Вітер шарпав розтріпаним вінком на сусідній могилі, і той вінок шкрябав дротом, що його тримав, по каменю.
Горбатий дивився на півзруйнований склеп – половина дверей вибита, у прочіл проглядав розтрощений і напівзогнилий гроб. Горбатого пробрало морозом, вітер війнув на нього запахом воску. Зирнув на фотографічний портрет, розбитий уже років із тридцять тому, – відчув, що на сьогодні вичерпався. Ще досиджував своє, чекаючи внутрішнього сигналу, адже приходив сюди завжди, коли на щось зважувався. Вірив, що після цих відвідин сприятиме йому щастя – не може бути, щоб колись воно йому не посприяло!
А ось і сигнал, якого чекав: довгий, мідний погук труби. Горбатий устав, струсив із штанів пилюку, ще раз зирнув на розтрощений гроб у склепі – вуста його скривила легка посмішка. Замугикав і рушив неквапно до виходу, несучи на серці блаженний спокій і відраду. Душа його також була спокійна, адже за плечима, з горба, виростав у нього малий хлопець зі срібними ріжками і, помахуючи в такт рукою, пригравав Горбатому до його мугикання на маленькій чорній флейті.
ЧАСТИНА ТРЕТЯПОМСТИТЕЛЬ
1.
Старий Шкалик сів посеред сходів, зігнувся, підтягнув ноги, сперся об коліно підборіддям – у роті в нього стриміла самокрутка, з якої звивалися сині пасемка диму. Очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене брунатне личко задеревіло. Вище на сходах сіла Шкаличка, в прогині спідниці в неї було насипане насіння; посилала ритмічно руку від подолу до рота, і її губи обклеїлися лушпинням. Решту вільного місця на сходах обсіли Шкаленята, кожне тримало стиснуту жменю, повну того ж таки насіння, – від їхньої дружної роботи на ганку лунав труск, супроводжений чавкотінням. Поруч з цим вищився другий ганок, на якому сиділа жінка божевільного й меланхолійно дивилась у бік нужника – там зависла, наче рій, кругла хмара мух. Мухи дзенькотіли, І здавалося, повітря в дворі від того рухається… Біля жінки божевільного сидів онук, заклавши під пахву бабі голову, – вона ніжно дитя обнімала. Онук мав приплющені очі й блаженно всміхнуте обличчя. У них за спиною, у дверях, стояла, обпершись плечем об одвірок, дебелувата дочка божевільного і позіхала, показуючи великі, трохи жовті зуби.
– Це так наче когось чекаємо, – сказала вона, стулюючи рота. – Треба було б, мамо, і нам насіння купить.
– Нагадала б, то й купила, – сонно озвалася жінка божевільного.
– Та коли ж апетит набивають. Чуєте, тьотю, – гукнула Шкаличці, – ви своїм лусканням апетит мені набиваєте.
Шкаличка не відповіла, тільки обтерла лушпиння з вуст. Але за мить її рот був знову заліплений, а до спідниці дружно потяглися маленькі руки, черпаючи насіння жменьками. Шкалик пихнув димом, і два прозоро-сині колечка попливли до розчиненого на заскленій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.