Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Завідуючий школою Збильчевський, чоловік міцний, вусатий, з лисиною, смаглою ще від літа, мимоволі притакнув жінці, після чого відразу ж заперечливо крутнув головою.

— Е-е, пташечко, все питаєш і питаєш.— Заклопотаний, він зиркнув з-під довгих вій гарними, як у сарни, очима, ніби перепрошуючи, і хруснув пальцями рук — волохатих, огрубілих, з слідами теслярської праці.

— Ви не повірите, пані, як мій татусь подобається жінкам,— з мимовільною гордою розчуленістю проговорила жінка, обсмикуючи, теж не без гордості, плаття, під яким виразно вимальовувалася її вагітність,— Що вони тільки знайшли в ньому? Кондерівна хоча б? Якби не Юр, я вже хтозна-що й думала б. Бо тільки те й робить, що бігає до нас: то почитати, то з шиттям до мене, а то й береться допомагати по-господарству — мені вже це й не під силу тепер. Так я вже й сама просила, заступися, мовляв, Каролеку, в гміні[10], нехай переведуть сюди того Пащука, нехай Ганя вже його має. О, тепер з Каролеком в гміні рахуються,— додала господиня задоволено.

— Що ж тут поробляє Юр?— Агнешці вдалося-таки скористатися її задумою.

— Бульдозер ремонтував, чи щось там таке — не знаюся на цьому. Сьогодні тільки закінчили.

— Екскаватор,— пожвавлюється Збильчевський.— Я вам покажу.

— О-о!— стріпнулася пташечка, протестуючи.— Тобі б тільки показувати. А підвечірок, то що? Нехай вже і я поговорю з кимсь трохи. І так цілі місяці живу тут, як пустельниця.

— Бо ти, пташечко, не хочеш зрушити з місця. І до себе не запрошуєш нікого.

— Бо ж ревную тебе, татусю, побоююся за тебе,— відказує Збильчевська наче й жартома, але з якоюсь правдивою ноткою, властивою розмовам, котрі, хочеш не хочеш, повторюються часто.

Обоє досить приємні, думає Агнешка, але зійтися ближче навряд чи вдасться. Вельми непроникливою оболонкою вони себе оточили. Отак воно є на селі в найкращому випадку, так і буде тут ще багато літ.

Давно ви працюєте в Хробрицях?

— Від самого початку. Обоє вчимо, важко працюємо, щоб якось дати собі раду,— Збильчевська, хоч і заклопотана, накриває стіл, розставляє святкові прибори,— не полишає чоловікові нагоди докинути в розмову хоч слівце.— Бо ж і син, і дочка вже студенти, а тут ще на одне, нівроку, заноситься. Тепер уже й непогано, але ви, пані, й уявити не можете, як нам велося. Був тут отакий собі тип, війт-політик перед Кондерою. Теж ніби вчитель, але його з школи вигнали ще перед війною. Начебто за ліві погляди, казав. Розцвів він тут, на новому грунті, аж надто пишно. Це саме за його керівництва попсувалися відносини з Хробричками. Пживлоцьку висміював за походження, мовляв, буржуйка з темним минулим. З Балчем погризся за переїзд через греблю, за рибу. З нашою школою судився за півгорода. Жаднюга страшенний. А тягнув собі, скільки міг. Мій Кароль простачок, горів саме бажанням до громадської роботи, великий народолюбець. То колективне господарство, то пожежна охорона, сільськогосподарські машини, бджоли, фруктові дерева. Бозна-що. Цить, татусю, так було! І ось тобі: підсунули Каролеві заплутані рахунки, всю оту громадську скарбницю. А через тиждень повітова комісія. Ревізія. А там — слідство, допити, бо ж були скарги, доноси. Що, як — не збагнеш З натяків. Збильчевський ніби політично ненадійний, а Збильчевська, цебто я, нібито деморалізує дітей. Я деморалізую? Так. Моральний розклад. Слово до слова — і що ж? Що я в третьому класі, на уроці природознавства, розповідала про запилення квіткових рослин і про розмноження гідр. Але ж це за програмою. Програма програмою, а громадяни скаржаться. Хто — таємниця. І два тижні сидить та комісія у нас, а я вже тихцем спаковуюся. І тут якраз, що ви на те скажете, освідчується Пживлоцькій отой наклепник й інтриган. І обіцяє, що Пживлоцька залишиться завідувачкою школи тут, в Хробрицях, а він при ній, що нібито вже все залагоджено, що всі папери в кишені у нього, Заритка.

— Заритко? — здригнулася Агнешка, стривожена якимось спомином.— Де він тепер?

— У Джевинці, під Бялосоллю. Схоже, він знову керує і, схоже, вже зовсім спився. Випивав іще тоді, коли не вийшло з нами. І як йому Пживлоцька, треба їй віддати належне, відмовила. А пізніше, вже після тієї нашумілої історії з пороном — ви, напевне, вже чули про неї — вже вибрався звідси. І Пживлоцька тоді ж...

— Не пліткуй, пташечко,— несміливо перебив її Збильчевський.— Все обіцяєш нам дати щось з’їсти, але й досі не даєш.

— Заговорилася я з вами.— Завершивши цим свій монолог, господиня поспіхом дріботить до кухні. Низька, Кругла, з рівним чубчиком і волоссям, підстриженим, як у П’яста[11], вона скидається на бабку-шкатулку для шпильок.

— Людвиня не любить пліток у буквальному розумінні,— спішить виправдатися Збильчевський.— Xpoбрицьке повітря не таке вже затхле, але без провіву. Отож Людвині й здається, що коли вона говорить, чи, вірніше, думає вголос про все, що діється тут, то цим очищає атмосферу, І їй легше живеться, отак виробляючи цей гігієнічний озон. Я ж чиню трохи інакше, намагаюся рухатися обережно, не збивати куряви. Щиро зізнаюся, що віддавна вже не виголошував поза класом стільки слів підряд,