Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Можливо. Я не придивлявся, гнав собі, навіть з перевищенням швидкості, нехай автоінспекція простить. — Диба кинув винуватий погляд на лейтенанта Самопалова. — Пасажир просить, дорога вільна, машина в порядку…

— Особливих прикмет у нього не було?

— Та ні. Трохи сивий, міцний іще дядько, хоч і підстаркуватий. Акуратненький — видно, місцевий чоловік.

— Як розплачувався? Точно по лічильнику? Диба зніяковіло замовк.

— Ну, гаразд, — поморщився автоінспектор. — Знаємо вас, таксистів. Кажи, як було.

— В нормі. — Незважаючи на дозвіл. Диба все-таки занепокоєно косився на Самопалова, але збрехати в міліції було, очевидно, вище його сил. — Карбованець накинув, звичайно, це нормально, не близький світ — та ще ніч.

— А назад в Ужгород він не збирався повертатися? Не просив вас почекати?

— Нічого такого не говорив. Я ж кажу, він взагалі мовчав, тільки один раз кинув: «Дай газу!»

— Поспішав, виходить?

— Та як сказати, в таксі всі поспішають.

— Біля готелю були іще машини?

— Стояв один з Рахівського парку. Години дві вже чекав — не хотів порожняком їхати. Ми поговорили, перекурили. Потім, коли я вже рушав, підійшов наш мотор, ужгородський, — той хлопець був, що зараз заглядав, — Диба кивнув на двері- Я взяв пасажира і поїхав.

— Кого взяли?

– Ґаздиню з мішком та бесагами. На базар їхала, хотіла до світанку встигнути. Горіхи везла. Цілий мішок. — Диба зітхнув, ніби раптом пригадав дитинство й улюблені ласощі — насіння та горіхи.

— Ви того пасажира впізнали б, Олексію Федоровичу, якби його показати?

— Впізнав би, — розважливо відповів таксист. — Аякже.

— Гаразд. — Коваль повернувся до лейтенанта. — У вас питання будуть?

Самопалов і на цей раз обмежився тільки перевіркою прав і техпаспорта на машину.

Коваль відмітив повістку Диби і відпустив його.

— Ще будете викликати, товаришу підполковник? — спитав той вже у дверях.

— Не знаю, можливо, що й ні. Побачимо… А ви щось хотіли додати?

— Ні.

— Попросіть зайти Ткачука.

У кабінет Коваля зайшов і третій таксист. Показання Ткачука дали підполковнику небагато.

— Відвозив діда із хлопчаком років п'ятнадцяти. Додому вони поверталися. В Ужгороді були на похороні його доньки, тітки цього підлітка, — так дід сказав. А більше нічого цікавого.

— Дякую, товаришу Ткачук. — Коваль понуро гортав аркуші з показаннями цього таксиста — все те ж саме! Ні, його пасажири не могли зацікавити слідство. — А назад, значить, уранці їхали?

— Вранці. Уночі на Ужгород ніхто не сів. О шостій тільки. Дві пасажирки. З розмови, можна думати, — офіцерські жінки.

Коваль, як завжди, звернувся до автоінспектора:

— У вас є запитання?

І тут підполковник щиро здивувався: Самопалова раптом наче прорвало.

«Чому саме Ткачук розбудив його автоінспекторське завзяття?»— міркував Дмитро Іванович, слухаючи, з якою запопадливістю Самопалов допитується у настороженого водія: чи перевіряли у нього дорогою з Ужгорода путьовий лист, як часто він їздить по цій трасі, чи давно працює на таксі? І вже з легкою іронією подумав: «Може, лейтенант вирішив показати мені, що недаремно тут сидів?»

Рахівський таксист того дня не приїхав. Виявилося — захворів.

Коваль не дуже переживав з цього приводу. Виклик Полякова мав чисто формальний характер. У його попередніх свідченнях нічого цікавого для справи не було: віз родину — батька, матір і двох дітей. Пасажирів на зворотну дорогу не знайшов. Заночував на вокзалі. Уранці взяв з поїзда до Синяка трьох жінок, а потім порожнем майже до самого Рахова. І коли Поляков через чотири дні з'явився в міліції, Коваль уточнив з ним деякі незначні деталі і з легким серцем відпустив.

Найбільше цікавили Дмитра Івановича пасажири Косенка і Диби. Це були самотні чоловіки. І якщо хустівський пасажир мав хоч сяке-таке вмотивування нічної поїздки, то у приїжджого з Ужгорода не було й цього.

Та й поводився ужгородський пасажир трохи дивно. Зауваження Диби, що той нервував, увесь час приглядався до місцевості, хоч було темно, і вперто мовчав, притягувало професійний інтерес підполковника Коваля…

Задушним вечором, коли втомлений Коваль повернувся у готель і перевдягся у піжаму, подзвонив майор Романюк.

— Дмитре Івановичу, хочете поглянути на вечірнє місто? — запитав своїм глухуватим голосом начальник міліції. — Відвідаємо нашу «Червону гірку». Та й Наталі цікаво буде, — додав він. — Якщо не заперечуєте, я запросив нашого хорошого товариша з прикордонників.

Почувши голос майора, Коваль відразу подумав, що з'явилися нові відомості по справі Іллеш. і тепер, слухаючи Романюка, тільки знизав плечима: які там прогулянки! Але, глянувши на Наталю, раптом погодився.

Коваль узяв з собою дочку не тільки для того, щоб показати їй Закарпаття. Розумів, за розшуком убивць не матиме ні дня, ані ночі, і Наталя буде полишена на саму себе. Все ж спільна поїздка якось зблизить їх. Останнім часом у Києві вони хоч і мешкали під одним дахом, однак ніби в різних квартирах.

Дмитро Іванович усе більше задумувався над цим, картав себе, що за роботою віддалився од доньки, був надміру суворий з нею у минулому, хоч суворість ця йшла від побоювання, що без матері не зможе впоратися з вихованням дівчати.

— Знову в міліцію? — зітхнула Наталя, відчувши на собі батьків погляд. Вона сиділа у плетеному кріслі і, поклавши на коліна розгорнуту книжку, спостерігала за Дмитром Івановичем.

— Ні, — відповів підполковник, витягаючи з шафи цивільний костюм. — Одягнись, поїдемо вечеряти на свіже повітря. На «Червону гірку». Зараз за нами заїдуть.