Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

І ось я в трюмі біля котушки. Моє завдання стежити, як іде трос по осі. Стою біля ручного гальма. Я — весь уваго, напружений, мов струна. Якийсь найменший поштовх чи ривок — і трос може заплутатися, скуйовдитися. Підуть петлі, а потім усе це натягнеться, трос порветься. Але мені підвладне гальмо. І це втішає. Коли що — два дзвінки на корму, до пульта управління, ручку гальма — на себе, і рух припиниться. Один дзвінок — пуск, три — аварія. Якось я вже стояв біля гальма глибоководної котушки, коли спускали трубу на велику глибину. Раптом поштовх. Я ледве встиг закріпити гальмо. Блиск, скрегіт, дим! Мене відкинуло на кілька метрів… Розплющив очі — наді мною схилилися товариші. Руки, обличчя і все тіло забризкала розплавлена смола. Як з’ясувалося, перегоріло магнітне гальмо. Я тільки обгорів, а могло бути гірше.

Ото з тих пір у мене якийсь страх перед цією котушкою. Ми спішно залишаємо стоянку. Насувається тайфун, і судно наше шукає порятунку на півдні.

Йдемо на південь, знову повертаємось на північ. За нами невідступно йдуть дощі, над водою клубочиться туман. Зараз ми в районі, який залишили кілька тижнів тому. Тут спокійніше — тайфун минув нас трохи вище. На траверзі знайомі острови — Сент-Поль і Амстердам… Ось вони, землі, де недавно ще блукав, захоплений їхніми дивами, і. куди, звичайно, ніколи вже більше не повернуся.

Сьогодні після вахти в бібліотеці натрапив на книжку Гончарова «Фрегат «Паллада». Ось що в ній прочитав: «Ми бачили багато, близько й вдалині, китів, що бавилися; зграї птахів, яким вказано по карті сидіти в такому-то градусі широти і довготи, і вони насправді сиділи там: усі альбатроси, чайки та інші морські птахи, із розташованих в 77° східної довготи пустельних, кам’янистих острівців Амстердаму і св. Павла. Ми пройшли повз них уночі».

Це було сто дванадцять років тому. Та слід, прокладений фрегатом, вікопомний. Ніщо не зникає безслідно. Ніщо! В пам’яті людській наші діяння навічно… З «Палладою» я зустрічався біля рідних берегів, там, у Татарській протоці, коли водолази опускалися на дно фрегата. А тепер іду його дорогою.

Дорогою фрегатів. Тут на початку минулого століття, прямуючи до Нідерландської Індії, нинішньої Індонезії, проходив під командуванням Федора Літке фрегат «Сенявин»; плавали й інші наші співвітчизники. А тепер — «Витязь». Невідступно перед нами — наші попередника. Ми думаємо про них.

Я думаю про автора «Паллади»…

З чого ж почалося? Як він наважився в таку дорогу? Людина звикає до того, що її оточує повсякчас. Звички тяжіють над нами з непереборною силою. І рідко кому вдається перемогти в собі страх перед невідомим, зрештою, відректися від затишшя.

Здавалося б, куди йому, людині спокійної вдачі, звиклій до шумливої Північної Пальміри, було вирушать у далеку небезпечну подорож? Уже написано «Звичайну історію», початок «Обломова». Гончарову незабаром сорок — у такому віці не кожен легкий на підйом. Та, виявляється, під зовнішнім спокоєм крилася бентежна і відважна душа письменника, яка прагнула бурі.

Дізнавшись, що військовий корабель іде в кругосвітню подорож, Гончаров клопочеться, аби і його взяли в експедицію. У листі до подружжя Язикових, своїх давніх приятелів, Іван Олександрович пише, що якби йому пощастило вирушити в мандри, то він, може, решту життя прожив би щасливіше… А звідусюди — поради відмовитись од цього кроку. Його звинувачують у донкіхотстві…

Але вибір зроблено.

І ось Гончаров, вчорашній чиновник департаменту, на борту «Паллади».

На судні він значиться секретарем начальника експедиції адмірала Путятіна. 7 жовтня 1862 року фрегат залишив кронштадтську бухту і вийшов у своє тридцятимісячне плавання. А через два роки він був саме тут, у цих водах, де зараз перебуває наш «Витязь».

Дороги фрегатів… Ми йдемо ними, ми думаємо про тих, хто першим прокладав далекі дороги.

Кінчається січень — розгар літа південної кулі, а ми все ще в Австралії. Після багатомісячного плавання це наша перша надійна зупинка, коли судно пришвартоване до причалу і йому не треба шарахатись з місця на місце, уникаючи штормового натиску, як там, біля тропічних острівців, де стоянки взагалі відсутні.

Австралія таки дала змогу трохи перепочити, познайомила із пекельною задухою своїх берегів. Хоч, правда, відчули ми цю спеку лише тепер, в останні дні, коли вже акліматизувалися і, здавалось, тамтешню спеку переноситимемо легше.

Сухий вітер. Він день за днем, як рибалка воблу, в’ялить і наше тіло. Воно стає схожим на живі мощі — одні кістки та шкіра, як ось і в мене аж торохтить під матроською робою.

… На борт піднімається лоцман. Команда у зборі.

— Віра якір! — басить капітан. — Віддати швартові!

Запрацювали лебідки, заскреготів якір-ланцюг.

Ми знову виходимо у море.

Як тільки залишили берег, вийшовши з-під його прикриття, зрозуміли, що океан неспокійний; чим далі, все більше розгойдується. Сіре небо і така ж хвиляста, сіра вода. Хлюпотить довкола, вал за валом набігаючи з півдня.

Стільки то нам іще бовтатись отак в океані! Підрахували. На дорогу до Владивостока припадає щось днів з двадцять, стільки ж для станцій над Західно-Австралійською улоговиною та Яванським жолобом і місяць для заходу в Японію та на деякі острови.

Звичайно, якщо ми хочемо швидше дійти додому, слід би взяти курс на протоку Ломбак — південні ворота Індонезії, а там, поминувши Яванське та Целебеське моря, поміж Філіплінськими островами вийти в Тихий океан — до Меланезії.

Та ми пішли не цим вивіреним мореплавцями шляхом, а лягли на північний захід… Знову пересікли тропік Козерога, увійшли в тропічну зону, а за кілька днів були над Східно-Індійським підводним хребтом — в точці, де двадцята паралель південної широти перетинає