Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Льодовик 📚 - Українською

Читати книгу - "Льодовик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Льодовик" автора Олександр Казимирович Вільчинський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58
Перейти на сторінку:
і рибак, — не переставав бідкатися Петруня. — А він завтра ще хоче у Межигір'я, стріляти цих короїдів, там же тепер у них розплідник на колишніх конюшнях, — скривив гидливу гримасу наш садівник. — Та ти ж знаєш!..

— І на полі для гольфа також.

— Що?

— Співчуваю, — сказав я.

— Та що вже там… Але кращого за тебе, Коломбо, вони все одно не знайдуть.

Відчувалося, Петруня хотів мені полестити, але у мене не було бажання затягувати розмову. Міха, якби виглянув у двір, міг би вже давно мене побачити, і якби він сам хотів розмови. Мені важко тримати образу на старого друга, може б, я і передумав ще. Я глянув на годинник…

— То принесеш мені каву? Вона на кухні, здається, на верхній поличці від вікна. Ну, ти ж бачив, там у глиняному підсвічнику суха лаванда від молі, а ще вище моя кава.

— Але я там її не бачив.

— Подивись уважніше, мусить стояти. А я поки що зафігачу ще разок льодорубом у чоло цього симпатяги, — я поплював на долоні.

— Та лиши, воно тобі треба?

Проте я таки замахнувся і… га–ах! — хоч і не дістав до чола, але гострим кінцем глибоко увігнав залізо в одну з двох свіжик виїмок на Гляціаловій вилиці… А потім Петруня досить швидко виніс пакуночок з кавою, Міху я так і не побачив.

— І чим тепер будеш займатися? — ще запитав на прощання Петруня.

— Може… не знаю, — почав було я, але, пригадавши ніким не спростовану свою ж таки підозру про роботу нашого садівника на нашу доблесну службу безпеки, передумав відповідати.

Я попрощався з Петрунею і вийшов на вулицю тією ж хвірткою.

Хоча для себе я ще вчора вирішив: якщо тепер у мене справді з'явиться більше вільного часу, то найперше, що зроблю, — поїду до Одеси. Тим же «люксом» о дванадцятій, яким любить їздити Іра. А раптом Ірі в її фірмі потрібні водії з досвідом охоронця? І щоразу ця думка викликала у мене самого подив: це я про кого?.. Невже про себе? Але ж ці холоди мені вже давно остохреніли настільки, що замість кар'єри «водія і охоронця» в Іри я готовий був спробувати останній шанс потрапити на Африканський Ріг у наступну осінню ротацію. Нехай навіть знову під французьке командування, жаб'ячі стегенця й малярійних москітів!..

На розі біля цегляної стінки, де починається наш гараж, я побачив людину. Останнім часом біля нашого гаража терся якийсь бомж, схоже, із–за паркана від «дорогих гостей»… Але цей на бомжа не був схожий, хоча також у якомусь лахмітті. Я бачив його спину і вухо, що сторчма виглядало з–під шапки. Вухо було надто рожевим і якимсь надто пещеним, як для бомжа, якщо так можна сказати про вухо. Більше того, воно видалося мені навіть знайомим.

— Гей! — покликав я неголосно, але так, щоб мене почули. — Гей, ти?

Але бомж біля гаража навіть не оглянувся.

— Ти що, глухий?.. Стій! — гукнув я йому.


* * *

Важко пояснити чому, але я пішов до нього. Здавалося б, мене вже не повинно обходити все, що під цим довбаним парканом. І коли я подумав про це, то одразу ж зупинив себе.

Але той бомж зробив помилку, він почав утікати. Потім зробив другу помилку — він озирнувся, і, звичайно, я одразу впізнав його.

— А ти що тут робиш, Колюню? — Я кинувся за ним і в три стрибки наздогнав, ухопив за комір, але не втримав.

Ми разом послизнулися, я підбив його, він мене, але я встояв, а хлопець гепнувся ледь не під колеса якійсь доісторичній «Дачії», що раптом виїхала з бокової вулички, де ресторан із гуцульською назвою «Колиба». Хлопець виглядав здивованим не менше, ніж я. Його щоки палали рум'янцем, а очі, як завжди, — революційним вогнем. Він важко дихав.

— Ну, баран, ти мене дістав!

— Від барана чую!..

— Все, здаю тебе в поліцію.

— Ви служите колаборантам, зрадникам…

— А тобі вони що зробили? Це щось особисте, скажи?..

— Нічого особистого. — Він лежав на проїжджій частині, я стояв над ним, а збоку могло здатися, що ми начеб філософствуємо.

— Тоді тим більше не ясно, чого ти тут? Завжди ж є хтось, кому треба служити, дурню.

— Не обов'язково.

— Але ж ти комусь служиш?

— Я — Україні!..

Хлопець почав поволі підводитися. Я хотів допомогти, але він раптом відкотився від мене і досить вправно, мов гімнаст, відштовхнувшись ліктями, став на ноги, хоч перед тим мені здалося, що він наче й не дуже хотів підводитися. Обидві руки у кишенях, і я подумав, що треба було б вивернути йому ті кишені.

— Зараз я наберу поліцію і по тебе приїдуть…

У цей момент на Сошенка ми були одні. З протилежного боку вулиці тягнувся паркан із гофрованої жерсті. З цього боку, за нашою садибою, сусідів не було. Бокова вуличка вела до ресторану, а прямо по вулиці між кількома старими напівсухими соснами стояв покинутий двоповерховий Будинок творчості спілки художників. Бо ж після нейтронного шантажу творчі Спілки, як рудимент минулої епохи, саморозпустилися, а всі ті липові «заслужені» і «народні» майстри поспалювали на Майдані свої «корочки». Мабуть, мій молодий тезка й думав відступати саме туди.

— Знаєш, друже, не корч із себе героя! Ми тут усі за Україну…

— Ви мені не друг, ви…

— Ану–ну! Хто я, цікаво?

— Ви, як і ваш шеф, — сказав він і додав після паузи: — Колаборанти і запроданці!..

1 ... 57 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льодовик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Льодовик"