Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

На витицькому торговищі вимінював Корінь на вовну все, що йому треба, — харч, вбрання, ножі чи теслярські поладунки. Рідко бачили його люди у городищі, а тому прозивали ведуном. Проте любили вівчаря за вдачу пряму, одверту, за спокій нерушимий, за правду.

Диким, відлюдним зростав і син його Зореслав. Від батька мав могутній стан, від матері — ніжне довгасте обличчя, русяві кучері, великі блакитні очі з довгими віями. Допомагав хлопець батькові пасти ягнят, готувати на зиму паливо, косити сіно на луках. А інколи кидав усе, йшов на високу кручу, днями нічого не їв, не пив, все дивився у далеч, журливо прислухаючись до гомону таємничого світу.

Летіли у дивоколі лелеки, і Зореслав прагнув услід за ними, і марилися йому таємничі краї, змії-дракони, про які розповідав нянько Корінь у казках, дивоглядні царівни, вольні звитяжці-лицарі. Чи є воно насправді в світі, чи то лише так, вигадано?

Приховані в душі сили розпирали хлопця, вимагали вияву. Розумів те старий пастух, проте нічого не міг вдіяти, мовчки дивився, як сина потужно притягує до себе метушливий світ, який так жорстоко глумиться над тими шукачами, котрі необачно потрапляють у його пастку. Одного разу сумно запитав:

— Чого прагнеш, синку? Куди тебе несе, куди пориває?

— Хочу простору, — тужно відповів Зореслав.

— Невже мало маєш простору? — здивувався батько. — Маєш прегарні ліси, маєш луки словутинські, дивоколо над головою…

— Ведмедів у лісі, — глумливо підхопив син, — жаб у болоті! Няньку мій, ви мудрі, ви добрі! Та невже я маю вік звікувати біля ягнят? Ви ж казки оповідали мені ще як був я дитям, а там же герої йдуть у далекі краї, щоб добути жар-птицю або живу воду. Чи ж добували вони жар-птицю, сидячи у землянці? Піду у Витич, стану дружинником, побачу світ. Чув я — цар Горевій готує похід на південь, може, і я побуваю в далеких краях. Пустіть, няньку!

— Ти збожеволів! — схопився за голову батько. — Самому лізти в пастку? Я стільки мучився, доки вибрався з рук всяких володарів, а ти сам сунеш шию в аркан. О мій нерозумний сину, схаменися!

Зореслав гнівався, знову пропадав на улюбленій кручі, дивився на словутинське плесо, на грайливі хмарки у високості, що казковими човниками пливли собі безборонно у таємничі краї. Інколи на хвилях ріки з’являлися барвисті вітрила чужинецьких гостей, під ними, на човнах, чорніли постаті насторожених воїв, блищали мечі й кольчуги, чулися протяжні пісні.

Хлопець заздрісним оком дивився їм услід і твердо рішав у серці своєму, що жодна сила не втримає його в батьківській оселі. Жодна сила в цілому світі!..

З давніх-давен жив рід Горевія в ірпінських непролазних лісах. Довкола — болота, мочарі, ведмежі нетрі та дикі деревлянські племена. В батьківському роду було біля сотні душ. Багато з них ставали воями, ремісниками, ведунами. І лише поодинокі діти жили відособлено, не прикладаючи рук до ремісництва чи полювання. Єдине — бойові грища: змагання на мечах або стрільба з лука. Передавався споконвічний заповіт од батька до сина, що рід Горевіїв прадавній, царський і ведеться він од самого Стрибога. Належить йому колись володіти землями і народами. Те слово було нерушне, його знав кожен син, і всяк готувався до такої предивної долі.

Проте заповіт заповітом, а життя текло собі в лісовій пущі понуре і дике. Довколишні деревляни неохоче платили данину, треба було щороку влітку озброювати з півсотні вершників, з галасом і погрозами наскакувати на сусідні поселення, забирати у лісових мисливців хутра, віск, меди чи полотна у їхніх жінок, таким чином стверджуючи споконвічну царську достойність роду. Призвичаївся до того молодий Горевій, та все ж таки не вдовольнявся тими мізерними здобутками. Оповіді батька-матері про колишню славетність роду роз’їдали його уяву, тривожили душу, кликали до дії.

— Вийдемо з лісів, — казав він батькові, — завоюємо царство. Чому сидимо у берлозі, наче ведмеді? Де заповіт Стрибога, чому він не здійснюється?

— Зажди, синку, — втішав старезний Горевій сина. — Час настане! Те не в людській руці. І стріла довгі роки лежить у сагайдаці, доки в ній нема потреби. А прийде пора — вона летить до цілі. Тепер ще не пора вийти з благословенного лісу. І яровити, і поляни та й всі інші слов’яни дуже люті до волі, не бажають єдиної руки. А чом? Бо розбещені мандрівними лицарями, словутинськими воями. Не куштували лиха! Треба, щоб пролилася кров, щоб прокотилися грози, щоб горе вкралося до душ людських. Тоді настане наш час, синку! Тоді! Не поспішай — Стрибог готує для нас славетну стежку…

Якось навесні, коли Словута небачено виповнився і докотив свої води до поселища царського роду, завітали до ірпінської долини гості з далекого північного краю. Були вони суворі, неговіркі. Пропонували двосічні мечі, бронзові шоломи, срібні прикраси для. кінської збруї. Брали за те віск, тонке полотно, лісовий мед. Пливли гості до моря, а там — аж у багату Візантію.

Потягло молодого Горевія з ними. Невтримно, непереможно. Батько затримував. Та, порадившись з веду-нами, одпустив.

Дав синові тридцятеро дружинників, посадив їх на просмолені човни-дуби, наділив розмаїтим скарбом-збіжжям, щоб було чим торгувати у заморських землях, та й благословив ім’ям пращурів-царів на щасливу мандрівку.

Нап’яли дружинники вітрила і попливли вслід за чужинцями до Словути. А там — широким плином вниз, до моря. Біля гримотливих, несамовитих порогів напали на них степові розбійники, та оборонилися від них дружинники Горевія, бо на підмогу прийшли вольні лицарі з Хортиці.

Довга, небезпечна була путь. Всього звідали мандрівники — і спеки, і бурі, доки дісталися багатої Візантії. Пишність і велич імперії вразили Горевія, загострили його жадобу до розкошів, розтруїли марнолюбство. Він никав