Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Так я навчився дивитися на життя інакше, ніж заведено в моїх рідних краях. По-перше, на відміну від мене, вони нікуди не поспішали. По-друге, роби так, як краще для тебе, і не парся. Тож я читав лекції вранці і валявся на пляжі вдень. І якби я засвоїв цей урок раніше, то вчив би португальську замість іспанської.

Спершу я збирався читати лекції по-англійськи, але спостеріг одну річ: коли студенти пояснювали щось по-португальськи, я не дуже добре їх розумів, хоч трохи знав мову. Не завжди вдавалося розібрати, кажуть вони «збільшується» чи «зменшується», чи «не збільшується» або «не зменшується», чи «зменшується повільно». Але коли вони мучилися сказати те саме по-англійськи, вони казали «вгору» або «вниз», і я розумів, що вони хочуть сказати, хоч вимова була жахлива, а граматики не було взагалі. Тому я розсудив, що краще говорити з ними португальською, хай там якою благенькою, якщо я хочу чогось їх навчити і спілкуватися з ними. Так вони краще мене розумітимуть.

Під час першого візиту в Бразилію, який тривав півтора місяця, мене запросили виступити в бразильській Академії наук і розповісти про свою останню роботу з квантової електродинаміки. Я подумав, що краще виступити португальською, а два студенти Центру фізичних досліджень зголосилися мені допомогти. Я сам почав писати виступ бідненькою португальською, бо якби це робили помічники, то в тексті було би багато незнайомих слів, які я не вмів вимовити правильно. Тож я написав текст, вони виправили граматику, слововжиток і все причесали, але я більш-менш розумів, що кажу, і міг його правильно прочитати. Вони попрацювали зі мною над вимовою.

І от приходжу я на засідання Академії наук, а перший промовець, хімік, виступає англійською. Із ввічливості чи що? У нього була така вимова, що я нічого не зрозумів, але, можливо, в інших такий самий акцент і вони все розуміють, не знаю. Тоді підводиться другий промовець — і теж говорить англійською.

Підходить моя черга, я піднімаюся і кажу:

— Вибачте, я не знав, що офіційна мова бразильської Академії наук англійська, і тому не підготував свій виступ англійською. Якщо ви не заперечуєте, я виступатиму португальською.

Я прочитав свій виступ, усі були дуже задоволені.

Наступний промовець каже:

— За прикладом мого колеги зі Сполучених Штатів, я теж говоритиму португальською.

Так я змінив традицію, якою мовою виступають у бразильській Академії наук :)

Через кілька років я зустрів одного бразильця, який точно процитував початок мого виступу в академії. Судячи з усього, він справив на них враження.

Однак з португальською мені завжди було важко, я весь час у ній практикувався, читав газети, всяке таке. Я й далі читав лекції португальською, точніше «фейнманівським діалектом португальської», як я це називав. Я знав, що це не зовсім справжня португальська, бо розумів, що сам кажу, але не розумів, що говорять люди на вулицях.

У Бразилії мені так сподобалося, що через рік я туди повернувся, уже на десять місяців. Цього разу я викладав в Університеті Ріо-де-Жанейро; вони мали платити мені зарплату, але не платили, тож гроші й далі мені виплачував Центр фізичних досліджень.

Урешті-решт я зупинився в готелі «Мірамар», який стояв прямо над пляжем Копакабана. Якийсь час я жив у номері на тринадцятому поверсі вікнами на океан і дівчат на пляжі.

З’ясувалося, що саме в цей готель селять пілотів і стюардес авіакомпанії «Пан Америкен», коли рейс «затримується» — це слово завжди вганяло мене у хвилювання. Їх завжди селили на четвертому поверсі, і пізно ввечері ліфт постійно сновигав туди-сюди.

Якось я на кілька тижнів від’їздив, а коли повернувся, менеджер сказав, що їм довелося когось заселити в мою кімнату, бо інших вільних кімнат не було, тож він переніс мої речі в нову кімнату.

Ця кімната розташовувалася прямо над кухнею, і люди зазвичай надовго в ній не зупинялися. Менеджер, певно, подумав, що тільки я оціню переваги цієї кімнати, терпітиму кухонні аромати й не нарікатиму. Я й не нарікав: це ж четвертий поверх — по сусідству зі стюардесами. Це розв’язувало багато проблем.

Як не дивно, працівникам авіакомпаній життя здавалося нудним, і вечорами вони частенько ходили в бари випити. Мені вони подобалися, і, щоб зав’язати дружні стосунки, я ходив з ними в бари і теж випивав по кілька вечорів на тиждень.

Якось удень, десь пів на четверту, я йшов по тротуару проти пляжу Копакабана і помітив бар. І раптом відчув сильне, непереборне бажання: «Це саме те, що мені треба. Це воно. Я із задоволенням вип’ю чого-небудь прямо зараз!».

Іду в напрямку бару і раптом думаю: «Чекай! Це ж середина дня. Там нікого немає. Немає з ким спілкуватися, навіщо ж пити? Чому тобі раптом так гостро захотілося випити?» — і тут злякався.

Відтоді я більше не пив. Не думаю, що в цьому була для мене якась реальна небезпека, бо я завжди вмів зупинитися. Але сильне відчуття, якого я не міг зрозуміти, налякало мене. Бачте, я знаходжу задоволення в думці, що не захотів руйнувати механізм, який робить життя суцільним задоволенням. З тієї самої причини, я не хотів пробувати ЛСД, хоча цікавився темою галюцинацій.

Наприкінці перебування в Бразилії я повів у музей одну стюардесу, дуже симпатичну дівчину з косами. Коли ми йшли по давньоєгипетському залу, я розповідав: «Ці крила на саркофазі означають те-то і те-то, а в ці вази єгиптяни клали нутрощі, а оце за рогом те-то і те-то», — і раптом подумав: «А звідки ти все це знаєш? Від Мері Лу», — і відчув, що сумую за нею.

Я зустрів Мері Лу в Корнелі, а потім, коли я переїхав у Пасадену, вона перебралася у Вествуд неподалік. Вона мені подобалася, але ми, бувало, сперечалися, врешті-решт вирішили, що все безнадійно, і розсталися. Рік зустрічей зі стюардесами нічого серйозного не дав, і я відчував розчарування. І от, розповідаючи цій стюардесі про давніх єгиптян, я подумав, що Мері Лу — прекрасна дівчина і нам не треба було встрявати у всі ці суперечки.

Я написав їй листа і запропонував вийти за мене заміж. Мудра людина сказала б, що це необережно: коли ти далеко, перед тобою лежить тільки аркуш паперу, ти почуваєшся самотнім, пам’ятаєш тільки хороше і забуваєш, чому виникали