Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

В американському посольстві працював чоловік, який знав, що мені подобається самба. Думаю, я сам розповів йому, що коли був у Бразилії вперше, то почув, як на вулиці ансамбль грає самбу, і захотів більше дізнатися про бразильську музику.

Він сказав, що невеличка, «районна», як вони казали, група щотижня збирається в його квартирі на репетиції і я можу прийти послухати.

У групі було троє чи четверо людей, зокрема швейцар будинку, вони грали спокійну таку музику просто в квартирі, іншого місця репетирувати у них не було. Один хлопець грав на тамбурині, який вони називали пандейру, інший — на маленькій гітарі. Мені постійно чувся звук барабанів, але барабанів у них не було! Я зрозумів, що це тамбурин — хлопець якось хитро на ньому грав, по-особливому згинав кисть і бив великим пальцем. Мені здалося це цікавим, і я навчився більш-менш грати на пандейру.

Потім почався сезон карнавалу. У цей час у Бразилії представляють нову музику — там нову музику і нові записи показують не постійно, а тільки під час карнавалу, дуже цікаво.

Виявилося, що швейцар придумує музику для невеличкої «школи» самби. «Школа» означає не освіту, а групу людей з пляжу Копакабана — вони називалися Farçantes de Copacabana, щось типу «Копакабанські шахраї». Мені це якраз підходило, і він запросив мене приєднатися.

У цю школу самби входили хлопці з фавел, бідняцьких районів міста, вони зустрічалися позаду одного будівельного майданчика і репетирували нову музику для карнавалу.

Я вибрав грати на штуковині, яка називалася фрігідейра, — щось типу іграшкової металевої сковорідки, сантиметрів п’ятнадцять у діаметрі, і маленька металева паличка, якою по ній б’ють. Це додатковий інструмент у групі ударних, він дає швидкий дзвінкий звук, який розширює ритмічний малюнок самби. Отже, я граю на цій штуковині, і все нібито йде добре. Музика гримить, ми граємо дуже швидко, аж раптом керівник секції перкусії, великий чорний чоловік, кричить: «СТОП! Зупиніться, зупиніться, чекайте хвилину!». Усі зупиняються. «Щось не так із фрігідейрами, — кричить він. — O Americano, outra vez!» («Знову цей американець!»).

Мені було дуже незручно. Я весь час практикувався. Ходив по пляжу з двома паличками в руці, згинав зап’ясток і вчився, вчився і вчився. Я постійно практикувався, але відчував себе музикантом другого сорту, мені здавалося, що нічого не виходить, що це не для мене.

Отже, наближається час карнавалу, і якось увечері керівник оркестру поговорив з одним хлопцем і почав відбирати людей:

— Ти! — каже він трубачу. — Ти! — вокалісту. — І ти! — мені.

Ну, думаю, на цьому все скінчилося.

А він каже:

— Вийдіть уперед!

Ми вишикувалися перед будівельним майданчиком — п’ятеро чи шестеро. Поруч стояв кабріолет «кадилак» з відкритим верхом.

— Залазьте, — каже керівник оркестру.

Місця всім не вистачило, тож декому довелося сісти на спинку крісел. Питаю хлопця, який сидів біля мене:

— Що він робить, виганяє нас?

— Não sei, não sei. («Не знаю»).

Ми поїхали вгору по дорозі, яка закінчувалася обривом, унизу був океан. Машина зупиняється, і керівник каже:

— Вилазьте! — і підводить нас до урвища!

Далі він каже (хто б сумнівався):

— Шикуйсь! Ти перший, потім ти, потім ти! Починайте грати! Кроком руш!

Ми покрокували б від обриву, але крута стежка не давала. І от наш імпровізований ансамбль — труба, вокал, гітара, пандейру і фрігідейра — іде вервечкою по стежці, щоб грати на вечірці, яку хтось улаштував собі на пленері. Нас не вигнали, а вибрали для приватної вечірки — хтось хотів послухати самбу.

А гонорар керівник витратив на костюми для оркестру.

Після цього мене відпустило — я зрозумів, що, коли знадобився гравець на фрігідейрі, він обрав мене!

Ще більше я впевнився в собі після одного випадку. Якось до нас захотів приєднатися хлопець з іншої школи самби, у Леблоні, це інший пляж, трохи далі від Копакабани.

— Звідки ти? — питає бос.

— З Леблона.

— На чому граєш?

— На фрігідейрі.

— Гаразд, давай — я послухаю, як ти граєш на фрігідейрі.

Хлопець бере фрігідейру, паличку і… бр-р-ра-дуп-дуп-чік-а-чік. Круто! Він дуже класно грав!

А бос йому каже:

— Іди туди, стань біля американо і повчись, як треба грати на фрігідейрі!

Моя гіпотеза така: уявіть собі француза, який приїжджає в Америку. Спершу він робить усі можливі помилки, так що й слів не розбереш. Але він постійно практикується, аж поки не починає говорити цілком пристойно, і тоді його акцент починає здаватися милою родзинкою — слухати його саме задоволення. Так само, очевидно, був якийсь акцент у моїй грі на фрігідейрі, бо я не міг змагатися з тими, хто грав на ній з дитинства, — мав, напевно, виробитися якийсь акцент. Хай там як, у грі на фрігідейрі я досяг певних успіхів.

Якось незадовго до карнавалу керівник школи самби сказав:

— Гаразд, зараз пройдемо маршем по вулиці.

Ми вийшли з будівельного майданчика на вулицю, де було багато машин. На вулицях Копакабани завжди жвавий рух. Хочете вірте, хочете ні, але по вулиці проходила тролейбусна лінія — тролейбуси рухалися в один бік, а автомобілі по цій самій смузі — в другий. Якраз була година пік, а ми йдемо маршем посеред Авеніди Атлантики.

Я сказав собі: «Господи! Бос не брав ніякого дозволу, не питав поліції, взагалі нічого не робив. Просто вирішив, що ми вийдемо на вулицю».

Отже, йдемо ми по вулиці, а люди в цілковитому захваті. Хтось із глядачів узяв мотузку й окреслив великий квадрат довкола оркестру, щоб пішоходи не ламали наших рядів. Люди висовувалися з вікон. Усі хотіли почути нову самбу. Було дуже класно!

Щойно ми почали ходу, як унизу, на протилежному кінці вулиці, я побачив поліцейського. Глянувши на нас, він зрозумів, що відбувається, і почав розвертати машини! Усе відбувалося неформально. Ніхто нічого не готував наперед, але все прекрасно працювало. Люди оточили нас мотузкою-парканчиком, поліцейський розвертав машини, пішоходи зібралися в натовп, на дорозі виникла пробка, але ми спокійно йшли вперед! Ми йшли вниз по вулиці, завертали за ріг, пройшли всю цю чортову Копакабану навмання!

Врешті-решт ми дійшли до