Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

На півночі ворог, звичайно, був уже насторожі, і без бою вдалося роззброїти лише кілька невеликих місць постою. В Оулу росіяни й червоногвардійці встигли об’єднатися. Після того як 30 січня спроба заскочити тамтешній гарнізон зазнала невдачі, я відрядив туди порівняно великий загін під командуванням ротмістра Іґнатіуса. Він зламав опір 3 лютого. Там ми зазнали перших у визвольній війні серйозних втрат. Шуцкорівське військо з честю витримало суворе випробування, хоча йому припала складна наступальна операція. Жорстокий бій відбувся і в Торніо.

Кількість роззброєних росіян зросла тепер до 7000, а до трофеїв додалося 2500 гвинтівок і чимало інших матеріальних засобів. 6 лютого північна Фінляндія аж по кордон зі Швецією вже була в наших руках. Ми тепер мали звільнений тил.

Ще наприкінці січня — на початку лютого Ставка мала доволі туманне уявлення про загальну ситуацію. Мережі зв’язку не було, і контакт між різними ланками керування був відповідний, однак після того, як почали надходити донесення з дальших районів, ситуація прояснялася.

Ще до початку вирішальних воєнних дій у Південній Пог’янмаа південнокарельські шуцкори під командуванням єгерського капітана Геґґлунда утворили на півдні від річки Вуокси фронт, який тримався всю війну і свого часу став вихідною межею для її завершальної операції — перекриття кордону і здобуття Виборга. Коли 3 лютого єгерський капітан Сигво приїхав до Антреа новопризначеним командувачем карельського війська, Карельський фронт набув єдиного командування.

У провінції Саво червоні гвардії теж було примушено капітулювати, і після того як до Куопіо новою залізницею Гаапамякі — Піексямякі надійшло підкріплення, вдалося врятувати золотий запас державного банку. Під час цих бойових дій щойно звільнену провінцію убезпечили від атак з півдня, підірвавши залізницю на півдні від Міккелі. Коли ще й після запеклих боїв було здобуто зайняте потужною червоною гвардією заводське селище Варкаус, розташоване між Піексямякі й Савонлінною, в наших руках опинилася ціла північна й центральна Фінляндія.

Тепер країна стала перетятою на дві частини: північна перебувала під захистом державної армії, що поступово народжувалася, а південна, де майорів бунтарський прапор, була захоплена російським військом. Лінія фронту проходила з узбережжя Ботнічної затоки, за два десятки кілометрів на півночі від Порі, на північний схід до Вілппули і потім дугою на південь до Мянтюгар’ю, де вздовж південного берега Саймаа тяглася далі до Іматри, а звідти до Ладозького озера, приблизно по річці Вуоксі. Утім, фронт не мав суцільної лінії, й межу між білими й червоними значили кілька ключових позицій, якими було перетято залізничні й найголовніші шосейні комунікації. Спершу зайняти й обороняти їх імпровізованим квапливо згромадженим військом було важко.

Якби супротивник у перший тиждень лютого рішуче сконцентрував свої сили проти наших форпостів, становище, безперечно, стало б критичним. Наприкінці січня в червоних гвардіях було 30 000 вояків, а нам ще й доводилося зважати на те, що разом із ними діятиме російське військо. Отже, ворог мав неабиякі сили. Я адресував російським гарнізонам звернення, і, як і в відозві до народу Фінляндії, гарантував солдатам особисту безпеку, якщо вони не здійматимуть зброї проти війська легітимного уряду, — і це звернення таки мало певний вплив.

Утім, військо, яке атакувало наші форпости, складалося здебільшого з росіян, які намагалися визволити роззброєних товаришів. Керівництво червоних гвардій, що сиділо в Гельсінкі, внаслідок швидко здійсненого в Пог’янмаа роззброєння набагато переоцінило наші сили і наразі вагалося, чи посилати своє військо на північ. Додатковою причиною вагань стали локальні повстання в південній Фінляндії.

Найнебезпечніший наступ було спрямовано, як я вже казав, на розташований трохи позаду фронту залізничний вузол Гаапамякі. У разі успіху фронт білих розірвався б на дві частини. Наступом керував полковник Свєчников, призначений командувачем Західнофінляндської армії[25]. Здійснивши 2 лютого силами двох батальйонів за підтримки артилерії безрезультатну атаку на Вілппулу, Свєчников намагався оточити оборону Вілппули з заходу і водночас знову і знову атакував фронтально. На 50-кілометровому фронті близько десяти днів точилися важкі бої, і лише 12 лютого наступ росіян і червоногвардійців ущух. Від 5-го числа цією ділянкою, де було лише 1000 гвинтівок, 7 кулеметів і 4 гармати, командував полковник Вецер.

У Саво, де 11 лютого командування обійняв генерал-майор Левстрем, саме зав’язалися запеклі бої. Там треба було запобігти просуванню ворога вздовж залізниці Коувола — Міккелі, і під Мянтюгар’ю військо зайняло оборону, яка протрималася до кінця війни.

На ділянці фронту між Саймаа і російським кордоном єгерський капітан Сигво з карелами теж відбив усі атаки на вуоксенську межу.

У південній Фінляндії було кілька героїчних спроб піднятися на збройну боротьбу з насильницьким режимом заколотників. Утім, розрізнені операції були приречені на невдачу. Відбулися вони тричі, і здійснили їх Сіґурдський загін, Пеллінґський загін і шуцкор м. Уусікаупункі.

Внесок перших двох загонів був цінним головно тому, що їхні дії в провінції Уусімаа протягом усього лютого сковували чималенькі сили червоних й відвертали увагу керівництва заколоту від північного войовища. Теми Уусікаупунського шуцкору і його участі в подіях на Аландських островах варто торкнутися трохи докладніше, бо це переросло в прикре політичне ускладнення. Воно стало прелюдією намагань Швеції відокремити від Фінляндії Аландські острови, і це призвело до гострої незлагоди в наших міждержавних стосунках, які, на думку Фінляндії, мали формуватися зовсім по-іншому.

У перших числах лютого близько 600 шуцкорівців із округу міста Турку зібралися в Уусікаупункі. Спочатку вони хотіли заскочити зненацька поблизькі гарнізони, а потім пробитися до білих у північну частину провінції Сатакунта, однак недостатнє озброєння і погана поінформованість про загальну ситуацію завадили здійсненню цього плану, і командири вирішили замість цього повести свій загін на Аландські острови, сподіваючись, що там він зможе знезброїти росіян (які, за чутками, поводилися недисципліновано), і налагодити морське сполучення з Пог’янмаа.

Того самого вечора, коли почався перехід через протоку Кігті, наш військовий аташе, капітан Єста Теслев, і його помічник доктор Кай Доннер, телеграфували мені про це зі Стокгольма. Потім надійшло повідомлення, що наші співвітчизники в шведській столиці почали організовувати перевезення морем зброї й амуніції для уусікаупунського шуцкору, сподіваючись, що на Аландських островах може початися повстання.

Це повідомлення було дуже цікавим. Воно давало надію на те, що в тилу в заколотників виникне осередок спротиву, який може стати збірним пунктом для шуцкорів усієї південно-західної Фінляндії. Крім того, в разі здолання російського гарнізону на Аландських островах нам до рук потрапило б іще й чимало трофейних матеріальних засобів.

Подальші донесення свідчили про те, що надії справджуються. 13 лютого уусікаупунський шуцкор під командою капітана Фабрітіуса добувся на головний аландський острів, де швидко роззброїв