Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Гм… Так. Таке, гм, таке буває, якщо…

— Жінці, якій ви заплатили?

— Ну, іноді. Не дуже. Я… — я згадав, як безтурботно сміялася його дружина, коли я розряджався їй у рота, і сперма стікала з кісточок її пальців, наче піна з відкоркованої пляшки шампанського. — Я насправді не пам’ятаю. Це не є для мене якимось особливим фетишем, і…

— Для мене теж, — різко промовив чоловік переді мною, якось аж надто різко акцентувавши на цих словах. — Я назвав це просто для прикладу. В усіх нас є такі бажання, які краще придушувати. Чи принаймні не можна виражати в цивілізованих умовах.

— Я не став би протиставляти цивілізованість пролиттю сімені.

— Ви родом з іншого місця, — задумливо промовив Банкрофт. — Із імпульсивної, молодої колоніальної культури. Ви не можете мати жодного уявлення про те, як століття традиції сформували нас, землян. Молоді духом, схильні до пригод масово полетіли геть на кораблях. Їх заохочували летіти. Залишилися мляві, покірні, обмежені. Я бачив це на власні очі, і тоді я радів, бо завдяки цьому побудувати імперію стало незмірно легше. Тепер я думаю, чи вартувало це ціни, яку ми заплатили. Культура замкнулася в собі, повернулася до усталених норм життя, зупинилася на старому і знайомому. Жорстка мораль, жорстке право. Коли декларації ООН закостеніли, зробивши весь світ однаковим, з’явилася, — він змахнув руками, — така собі надкультурна гамівна сорочка, і, поки кораблі ще летіли, через неминучий страх перед тим, що може прийти з колоній, виріс Протекторат. Коли перші з них сіли на планети, народи, що в них зберігалися, прокинулися в попередньо підготовленій тиранії.

— Ви говорите так, ніби перебуваєте поза цим. Ви такі далекоглядні, а все одно не можете звільнитися?

Банкрофт нещиро всміхнувся.

— Культура — як смог. Щоб жити в ній, треба потроху її вдихати й неминучо забруднитися. І, хай там як, що в цьому контексті означає «свобода»? Свобода проливати сім’я на лице та груди дружини? Свобода дивитися, як вона мастурбує переді мною, користуватися її плоттю спільно з іншими чоловіками й жінками? Двісті п’ятдесят років — це тривалий час, пане Ковач; за цей час розум може заполонити, збуджуючи гормони кожного нового чохла, безліч брудних, принизливих фантазій. А тим часом більш витончені почування людини стають чистішими і складнішими. Ви хоч трохи уявляєте собі, що відбувається за такий термін з емоційними зв’язками?

Я відкрив рота, але він підняв руку, закликаючи мене помовчати, і я задовольнив його прохання. Не кожний день випадає нагода послухати одкровення кількасотлітньої душі, а Банкрофт остаточно розохотився.

— Ні, — відповів він на власне запитання. — Звідки вам про це знати? Ваша культура надто поверхова, щоб оцінити життя на Землі; так само й ваш життєвий досвід аж ніяк не може показати, як це — двісті п’ятдесят років любити одну людину. Врешті-решт, якщо ви витримаєте, якщо ви подолаєте пастки нудьги та необережності, врешті-решт, у вас залишиться не любов, а майже поклоніння. Як тоді сполучити цю повагу, це поклоніння з огидними бажаннями вашої поточної плоті? Я вам скажу: ніяк.

— Отже, ви натомість відводите душу на проститутках?

Повернулася нещира усмішка.

— Я не пишаюся собою, пане Ковач. Але неможливо прожити так довго, не приймаючи себе в усіх аспектах, хоч які вони огидні. Ці жінки існують. Вони задовольняють певну потребу ринку й одержують відповідну винагороду. А ще я таким чином очищуюся.

— Ваша дружина про це знає?

— Звісно. І знала вже досить тривалий час. Уму повідомила мене, що вам уже відомі факти про Лейлу Беґін. Міріам відтоді неабияк заспокоїлася. Я впевнений, що в неї теж бувають пригоди.

— Наскільки впевнені?

Банкрофт роздратовано махнув рукою.

— Хіба це має значення? Я не влаштовую стеження за дружиною, якщо ви маєте на увазі саме це, але я її знаю. Їй, як і мені, доводиться давати раду певним бажанням.

— І вас це не бентежить?

— Пане Ковач, мене можна назвати багато ким, але не лицеміром. Це плоть і більш нічого. Ми з Міріам це розуміємо. А тепер, оскільки виглядає на те, що це обговорення ні до чого не веде, я був би дуже вдячний, якби ми повернулися до своєї теми. Якщо Елліотт ні в чому не винен, що ще у вас є?

Тоді я прийняв рішення, яке прийшло до мене з глибин інтуїції, абсолютно недоступних свідомій думці. Хитнув головою.

— Поки що нічого.

— Але буде згодом?

— Так. Ортеґу можна списати на цей чохол, але залишається Кадмін. Він полював не на Райкера. Він мене знав. Щось відбувається.

Банкрофт задоволено кивнув.

— Ви збираєтеся поговорити з Кадміним?

— Якщо Ортеґа мені дозволить.

— Тобто?

— Тобто поліціянти вже точно переглянули всі доступні їм кадри супутникової зйомки, зроблені над Оклендом сьогодні вранці, а отже, ймовірно, можуть ідентифікувати мене на виході з клініки. Тоді вгорі, напевно, щось було. Я не думаю, що вони будуть готові до співпраці.

Банкрофт дозволив собі ще одну легку усмішку.

— Дуже проникливо, пане Ковач. Але вам у цьому плані нема чого боятися. Клініка Вея — та дещиця, яку ви від неї залишили, — не бажає ні оприлюднювати кадри внутрішнього відеоспостереження, ні висувати проти когось звинувачення. Вона має більше причин боятися якогось розслідування, ніж ви. Звісно, питання про те, чи не вирішить вона вдатися до більш приватних санкцій, ще, так би мовити, залишатиметься відкритим.

— А заклад Джеррі?

Він знизав плечима.

— Так само. Власник загинув, і за справу взявся зацікавлений менеджер.

— Дуже чисто.

— Я радий, що ви це оцінили, — Банкрофт піднявся на ноги. — Як я вже сказав, ранок вийшов насиченим, а переговори аж ніяк не добігли кінця. Я був би вдячний, якби ви змогли в подальшому дещо обмежити свої шаленства. Це було недешево.

Коли я зіп’явся на ноги, перед очима в мене всього на мить з’явилися відблиски вогню під Інненіном, смерті з криками, що відчувались аж у кістках, і Банкрофтове елегантне применшення раптом почало видаватися хворобливим і потворним, схожим на нейтральні слова звітів про збитки генерала Мак-Інтайра: «…заради втримання Інненінського плацдарму, цілком достойна ціна…» Мак-Інтайр, як і Банкрофт, був людиною могутньою, і коли він, як і всі могутні люди, говорив про цілком достойну ціну, можна було не сумніватися в одному.

Її сплачує хтось інший.

Розділ сімнадцятий

Відділок на Фелл-стрит був скромною будівлею, оформленою, як я вирішив, у стилі марсіянського бароко. Важко було сказати напевне, спланували його таким, саме як відділок поліції, а чи зайняли