Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

згодом. Це місце могло правити за фортецю. Рубінякове облицювання з фальшивими ознаками вивітрювання та прикриті опори забезпечували низку природніх ніш, в яких були встановлені високі вітражні вікна, оточені ненав’язливими вузликами щитогенераторів. Під вікнами шорстка червона поверхня каменю була перетворена обробкою на зубчастий бар’єр, який відбивав уранішнє світло й фарбував його у кривавий колір. Сходи до склепінчастого входу були чи то спеціально зроблені нерівними, чи то просто добре потерті.

Усередині мене водночас накрило вітражним світлом з вікна та дивним спокоєм. Інфразвукові частоти, здогадався я, і швидко оглянув людей, яких сюди занесло і які покірно чекали на лавах. Якщо це були заарештовані підозрювані, то щось зробило їх надзвичайно байдужими, і я сумнівався, що то були дзен-популістські мурали, які хтось замовив для вестибюлю. Я перейшов ділянку кольорового світла з вікна, продерся між невеликими групками людей, що перемовлялися стишеними голосами, доречнішими в бібліотеці, ніж у центрі зберігання, і опинився біля рецепції. На мене добродушно закліпав коп у формі, мабуть, черговий: інфразвукові частоти, вочевидячки, діяли й на нього.

— Лейтенант Ортеґа, — сказав я йому. — Відділ органічних ушкоджень.

— Як мені вас представити?

— Скажіть їй, що це Еліас Райкер.

Я краєчком ока побачив, як на звук цього імені повернулася ще одна людина у формі, але ніхто нічого не сказав. Черговий заговорив у телефон, послухав, а тоді повернувся назад до мене.

— Вона зараз когось пришле. Ви озброєні?

Я кивнув і потягнувся до «Немекса» під курткою.

— Прошу обережно здати зброю, — додав він із м’якою усмішкою. — Наші охоронні програми дещо примхливі й частенько паралізують людину, якщо здається, ніби вона щось замислила.

Я став рухатися повільніше, як під час покадрового відтворення відео, виклав «Немекс» на стіл і заходився знімати з руки ніж «Теббіт». Коли я закінчив, черговий блаженно мені всміхнувся.

— Дякую. Все це вам повернуть, коли ви підете з будівлі.

Не встигли ці слова злетіти з його вуст, як із дверей у віддаленому кінці вестибюлю вийшли двоє ірокезів і хутко попрямували до мене. Очі в них були однаково сердиті — вочевидячки, інфразвукові частоти мало на них вплинули за той короткий час, поки вони йшли до мене. Кожен з них спробував ухопити мене за одну руку.

— Не варто, — сказав я їм.

— Слухайте, він же не під арештом, — миролюбно промовив черговий.

Один з ірокезів зиркнув на нього і роздратовано пирхнув. Інший тим часом просто дивився на мене так, ніби останнім часом не їв червоного м’яса. Я відповів на цей погляд усмішкою. Після зустрічі з Банкрофтом я повернувся до «Гендрікса» і проспав майже двадцять годин. Я відпочив, був нейрохімічно збуджений і відчував щиросерду антипатію до влади, якою пишалася б сама Квелла.

Це, напевно, було видно. Ірокези облишили свої спроби мене обшукати, і ми втрьох проїхали чотири поверхи вгору в тиші, яку порушувало тільки рипіння старезного ліфта.

В кабінеті Ортеґи було одне з вітражних вікон чи, точніше, нижня його половина, до горизонтальної лінії, по якій його ділила стеля. Решта його теоретично здіймалася ракетою з підлоги кабінету на наступному поверсі. Я став помічати певні ознаки того, що початкову будівлю було перероблено для виконання поточних функцій. Інші стіни кабінету були оздоблені середовищним форматом із тропічним заходом сонця над водою та островами. Завдяки поєднанню вітражу та заходу сонця кабінет був наповнений м’яким помаранчевим світлом, у якому було видно, як летять порошинки.

Лейтенантка сиділа за важким дерев’яним столом, наче у клітці. Коли ми ввійшли крізь двері, вона роздумувала над прокручуваним текстом на старовинному ноутбуці, підперши підборіддя однією рукою та сильно притиснувши одну гомілку й коліно до краю стола. Єдиними предметами на столі, крім машини, були побитий на вигляд великокаліберний «Сміт і Вессон» та пластиковий стаканчик з кавою, на якому досі був нагрівальний язичок. Вона кивком звеліла ірокезам іти.

— Сідайте, Ковачу.

Я роззирнувся довкола, побачив під вікном каркасний стілець і притягнув його до столу. Надвечірнє світло в кабінеті дезорієнтувало.

— Працюєте в нічну зміну?

Її очі спалахнули.

— Що це за жарт такий?

— Та ніякий, — я підняв руки й показав на скромне освітлення. — Я просто подумав, що ви, можливо, налаштували під це стіни. Надворі ж, як ви знаєте, десята ранку.

— А, це… — Ортеґа гмикнула і знов опустила погляд на візуалізацію на екрані. У призахідному тропічному сонці це було важко розгледіти, але мені подумалося, що очі в неї, мабуть, сіро-зелені, як море довкола виру. — Він розсинхронований. Відділ купив його задешево в якомусь закладі в Ель-Пасо-Хуаресі. Часом його повністю клинить.

— Кепсько.

— Так, часом я просто його вимикаю, але неонові вогні… — вона швидко поглянула вгору. — Що за хрінь я… Ковачу, ви хоч розумієте, як близько ви перебуваєте до того, щоб знову відправитися на зберігання?

Я розвів вказівний і великий пальці правиці й поглянув на Ортеґу з-поміж них.

— Я чув, від нього мене відділяє хіба що свідчення клініки Вея.

— Ковачу, ми й так можемо вас туди відправити. Учора о сьомій сорок три ранку ви власною персоною вийшли звідти крізь парадні двері.

Я знизав плечима.

— І не думайте, ніби ваші зв’язки серед метів вічно забезпечуватимуть вам органічний стан. У клініці Вея є один водій лімузина, який розповідає цікаві історії про викрадення та реальну смерть. Можливо, йому буде що сказати і про вас.

— Ви заарештували його транспорт? — невимушено спитав я. — Чи клініка вимогла його повернути, перш ніж ви змогли провести тести?

Вуста Ортеґи стиснулись у строгу риску.

Я кивнув.

— Я так і думав. А водій, гадаю, не скаже геть нічого, поки його не розколе клініка.

— Послухайте, Ковачу. Якщо я тиснутиму далі, щось неодмінно піддасться. Це — питання часу, засранцю. Тільки часу.

— Гідна похвали відвага, — промовив я. — Шкода, що вам не стало її на справу Банкрофта.

— Нема, блін, ніякої справи Банкрофта.

Ортеґа здійнялася на ноги, втиснувши долоні у поверхню стола і примруживши очі від гніву та огиди. Я зачекав, напруживши нерви на той випадок, якщо у відділках поліції Бей-Сіті підозрювані діставали випадкові ушкодження так само часто, як і у деяких інших відомих мені відділках. Нарешті лейтенантка глибоко вдихнула й поступово, суглоб за суглобом, опустилася назад у крісло. Гнів перестав спотворювати її обличчя, проте огида нікуди не поділася, застрягнувши у вузьких зморшках біля кутиків її очей і в лініях її широкого рота. Вона подивилася на свої нігті.

— Ви знаєте, що ми вчора знайшли у клініці Вея?

— Нелегальні запчастини? Програми для віртуальних тортур? Чи вас не стали терпіти так довго?