Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Вона знову поглянула на мене, і знову — з відразою.

— Прошу вас пробачити мені відсутність реакції, — холодно промовив я. — Коли я ходив в однострої, то бачив дещо значно страшніше. Ба більше, беручи участь у битвах Протекторату, я чинив дещо значно страшніше.

— То була війна.

— Ой, я вас благаю.

Вона нічого не сказала. Я нахилився вперед над столом.

— І не кажіть мені, що ви злитеся саме через ці сімнадцять тіл, — я показав на власне обличчя. — Ваша проблема ось. Вам неприємно уявляти, як його хтось поріже.

Якусь мить вона сиділа мовчки й думала, а тоді сягнула в шухляду стола й витягнула пачку цигарок. Вона машинально простягнула їх мені, і я з завзятою рішучістю захитав головою.

— Я кинув.

— Та невже? — промовила вона зі щирим здивуванням у голосі, беручи собі цигарку й запалюючи її. — Молодець. Я вражена.

— Так, Райкер після повернення зі стеку теж, певно, буде задоволений.

Вона помовчала за завісою диму, а тоді закинула пачку назад у шухляду й зачинила її ребром долоні.

— Чого ви хочете? — просто запитала вона.

Стелажі для зберігання стояли на п’ять поверхів нижче, у двоповерховому підвалі, де регулювати температури було легше. Порівняно з «ПсихаСек» це був нужник.

— Мені не здається, що це щось змінить, — сказала Ортеґа, коли ми йшли за знудженим техніком уздовж сталевої платформи до слоту 3089b. — Що такого скаже вам Кадмін, чого не сказав нам?

— Послухайте, — я зупинився й повернувся до неї, розвівши, але не піднявши руки. Ми стояли на вузькому помості неприємно близько одне до одного. Відбулася якась реакція, і обриси постаті Ортеґи раптом почали здаватися гнучкими, небезпечно добре відчутними на дотик. Я відчув, як у мене пересохло в роті.

— Я… — заговорила вона.

— 3089b, — гукнув технік і вийняв зі слоту великий, тридцятисантиметровий диск. — Ви його хотіли, лейтенанте?

Ортеґа квапливо проштовхалася повз мене.

— Саме так, Мікі. Можеш забезпечити нам віртуал?

— Звісно, — Мікі тицьнув великим пальцем у бік гвинтових сходів — одних із тих, що були закріплені то там, то тут уздовж помосту. — Спустіться до п’ятої й начепіть троди. Знадобиться хвилин із п’ять.

— Річ у тому, — промовив я, коли ми втрьох поцокали вниз сталевими сходинками, — що ви — поліцаї. Кадмін вас знає, він знався з вами все своє професійне життя. Це — частина його діяльності. Я — невідоме. Якщо він ніколи не був за межами системи, є шанси, що він ще ніколи не зустрічався з посланцем. А в більшості місць, у яких я побував, про Корпус розповідають жаскі історії.

Ортеґа скептично глянула на мене через плече.

— Ви залякуванням витягнете заяву з нього? З Димітрія Кадміна? Не думаю.

— Він буде вибитий з колії, а люди, вибиті з колії, дещо розбовкують. Не забувайте: цей хлопака працює на когось, хто бажає мені смерті. На когось, хто мене боїться, принаймні на перший погляд. Це може почасти передаватися Кадміну.

— І це має переконати мене в тому, що Банкрофта все-таки хтось убив?

— Ортеґо, не має значення, вірите ви цьому чи ні. Ми це вже проходили. Ви хочете якнайшвидше повернути Райкерів чохол до резервуара, від гріха подалі. Що швидше ми знайдемо якесь пояснення Банкрофтової смерті, то швидше це станеться. А мої шанси дістати значні органічні ушкодження будуть набагато менші, якщо я не буду вештатися в темряві. Власне, якщо ви будете мені допомагати. Ви ж не хочете, щоб цей чохол ліквідували під час чергової перестрілки?

— Чергової перестрілки? — Ортеґа збагнула суть нових стосунків лише після майже півгодинної жаркої дискусії, а її внутрішня поліціянтка досі не відмовилася від стеження за мною.

— Так, після «Гендрікса», — швидко зімпровізував я, проклявши контактний хімічний взаємозв’язок, який вибив мене з колії. — Там я дістав неабиякі синці. Могло бути й набагато гірше.

Вона кинула на мене з-за плеча ще один, довший погляд.

Система для віртуальних допитів була розміщена в низці кабінок-булькобудів з одного боку цокольного поверху. Мікі вклав нас обох на замучені на вигляд автоформові дивани, які повільно реагували на наші тіла, почепив електроди та гіпнонавушники, а тоді ввімкнув живлення, змахнувши однією рукою, наче концертний піаніст, над двома практичними пультами. Оглянув екрани, які блимнули та ввімкнулися.

— Трафік, — сказав він і з огидою проковтнув клубок у горлі. — Комісар підключився до якогось конференційного середовища, і воно перетягує на себе півсистеми. Доведеться зачекати, поки хтось інший вийде, — він озирнувся на Ортеґу. — Слухайте, це що, та історія з Мері Лу Гінчлі?

— Так, — Ортеґа позирнула на інший бік, залучаючи мене до розмови, можливо, на знак початку нашої співпраці. — Минулого року берегова охорона виловила в океані якусь малу. Мері Лу Гінчлі. Від тіла мало що зосталося, зате пам’ять вони знайшли. Запустили її, і знаєте що?

— Католичка?

— Точно. Це все ота штука з повним всотуванням, еге ж? Так, у першому вхідному скані був ярлик «Заборонено з міркувань совісті». Зазвичай такі справи цим і закінчуються, та Ел… — вона зупинилася. Почала знову. — Детектив, що нею займався, не хотів її відпускати. Гінчлі була з його району, він знав її в дитинстві. Не дуже добре, але… — вона знизала плечима, — …він не хотів цього відпускати.

— Дуже відважно. Еліас Райкер?

Вона кивнула.

— Він місяць вмовляв маршрутні лабораторії. Врешті-решт вони знайшли якісь докази на користь того, що тіло викинули з аеромобіля. Відділ органічних ушкоджень порився в пошуках даних і довідався про навернення, що відбулося менш ніж за десять місяців до цього, та бойфренда — затятого католика з навичками роботи з інформаційними технологіями, який міг підробити Клятву. Рідні дівчини — межовики, номінальні християни, але здебільшого не католики. А ще вони досить заможні, мають повне сховище предків у стеках, яких витягають на честь народжень і весіль у родині. Відділ увесь цей рік час від часу проводив з ними віртуальні консультації.

— От би швидше прийняли Резолюцію 653, еге ж?

— Так.

Ми обоє знову перевели погляд на стелю над диванами. Кабінка складалася з копійчаного булькобуду, надутого з однієї-єдиної кульки поліволокна, як чикл у роті дитини; двері та вікна в ній були вирізані лазером і опісля прикріплені назад за допомогою епоксидних петель. На вигнутій сірій стелі не було геть нічого цікавого.

— Скажіть-но мені, Ортеґо, — промовив я за якийсь час. — Отой хвіст, який ви послали стежити за мною у вівторок по обіді, коли я ходив по крамницях. Як так вийшло, що він був