Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Все це нагадує мені побачення, – не можу втриматись і ділюсь з Артуром своїми припущеннями. – Ти казав, що нам треба поговорити, а сам привів мене у таке романтичне місце.

– Хіба тут ми не зможемо поговорити? – питає з усмішкою. – Я хотів, щоб ти почувалась комфортно тут. 

– Я почуваюсь, – брешу і, на щастя, не червонію. Тут чудово, але абсолютно не комфортно. 

– Дійсно? – Артур усміхається, і відчуття таке, що він наскрізь мене бачить. – По тобі так і не скажеш. 

– Надя розповідала мені, що ти показав їй картини, – чесно кажучи, мені цікаво побачити, якою буде його реакція. Минулого разу Артур сильно розізлився, коли тема зайшла про них. 

– Так, показав, – спокійно відповідає. – В якийсь момент я зрозумів, що ти мала рацію. Пробач, що накричав тоді. Ти допомогти хотіла, а я… розізлився. 

– Ти мав на це право, – сухо відповідаю. – Я не мала лізти туди, де мені не раді. 

Артур хмуриться, а я беру в руку склянку з водою і роблю ковток. У горлі пересохло від цих розмов, але відчуття таке, що це тільки початок. 

– Пробач, – Артур небагатослівний. Я розумію, що йому важко говорити про дружину, тому не хочу продовжувати цю тему. 

– Я чула, що ти переміг у тендері. Вітаю тебе! – кажу щиро. 

– Дякую, – усміхається. – Але ж ця перемога – це твоя заслуга. Якби не ти, нічого не було б. У мене таке відчуття, Дашо, що все хороше тільки завдяки тобі й відбувається.

– Послухай, Артуре, я…

– Ні, це ти послухай! – він перебиває мене, а тоді несподівано підсовує свій стілець до мого. Бере мою руку у свою, поки я розгублено очима кліпаю, і дивиться в очі. – Я прошу у тебе вибачення за те, що наговорив тоді. Я кохаю тебе, Дашо. Так, мені було неприємно від того, що ти збрехала, але час минув і я зрозумів, що не можу без тебе. Я прошу дати мені всього одну можливість усе виправити. Якщо ти зробиш це – я обіцяю стати для тебе найкращим чоловіком. 

– Ти впевнений, що тобі це треба? – питаю прямо. – Ти досі живеш спогадами про свою дружину. Так, я розумію, що вона – кохання всього твого життя, але… її немає більше, а я є. Я не хочу, щоб наступного разу, коли я торкнусь теми твоєї дружини, ти знову накинувся на мене з претензіями. 

– Цього не буде! – його впевненість трохи мене лякає. Я маю радіти, що він так впевнено про це говорить, але чомусь не виходить. Не вірю до кінця, і все. – От побачиш, Дашо. Так, я завжди буду зберігати пам'ять про неї, але потрібно жити далі. Заради Наді та заради себе. 

– І що ти пропонуєш? – шепочу і дивлюсь на наші руки. 

– Я хочу, щоб ти повернулась до нас. Ні, не так. Я прошу тебе повернутись до нас! – заявляє. 

– Як няня Наді? – перепитую.

– Як моя кохана дівчина, – випалює, а я забуваю як дихати. Просто зараз хочу сказати йому, що готова, але… хочу, щоб Артур дещо зрозумів – я не річ, у мене також є почуття. 

Хочу – вижену, хочу – поверну, тут не пройде! 

– Я хочу подумати. Це можливо? – питаю. 

– Звісно, – здається, Артур не на таку відповідь чекав. Він точно думав, що я одразу скажу “так”. 

– Тоді… я хочу поїхати додому. Вечеря була чудовою, але… мені вже час, – забираю свою руку з його і підводжусь на ноги. Артур також підводиться. Кидає на стіл кілька купюр і киває мені на вихід. 

Я першою йду до виходу, а він за мною. Відчуваю на спині його погляд, і дуже багато сил доводиться докласти, щоб залишатися холоднокровною та зібраною. 

Коли ж заходимо в ліфт і їдемо вниз, Артур робить те, чого я точно не очікую. Він наступає, а я… відступаю. Коли ж торкаюсь спиною стіни, відкриваю рота, щоб запитати, що відбувається, але саме в цей момент його вуста накривають мої. Різко і так… солодко. Здається, за цей час я зовсім забула смак поцілунків Артура і зараз усе відчувається якось по-новому. 

Я здаюсь без бою. Просто тану в його руках – і все тут… Коли ж поцілунок закінчується, двері ліфта відчиняються, і Артур робить крок назад. 

У його бік взагалі не дивлюсь. Злюсь на себе за те, що одразу ж відповіла. І як тепер вдавати, що мені треба подумати, якщо Артур усе зрозумів? Я його не відштовхнула, отже, продовжую кохати… 

Артур відчиняє для мене двері автомобіля, і я дуже сподіваюсь, що він не поїде разом зі мною. Та коли сідаю на заднє сидіння, він розміщується поруч. Ага, розмріялася… 

– Я не буду на тебе тиснути, – говорить Артур, коли автомобіль рушає. 

– Взагалі-то, ти вже на мене тиснеш, – шепочу, розглядаючи свої руки. – Той поцілунок – це був заборонений прийом. 

– Пробач. Я просто не втримався, – заявляє Артур, а я розумію, що він ні про що не шкодує. 

Відвертаюсь до вікна, і так ми їдемо до мого будинку. Артур більше не робить спроб зблизитись, а я вдаю, що його немає поруч. Коли ж автомобіль зупиняється біля мого під'їзду, він першим залишає салон, а я за ним. 

– Я чекатиму на твоє рішення, Дашо, – говорить спокійно. – Я вірю, що ти досі мене кохаєш і зробиш усе правильно. Обіцяю більше не тиснути на тебе і… буду чекати на твій дзвінок.