Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Киваю і, попрощавшись, йду в під'їзд. Тільки за зачиненими дверима вдається перевести подих. Треба ще серцебиття вгамувати, а то так і до інфаркту не далеко. 

Повернувшись додому, першим ділом телефоную Каті. Розповідаю їй усе і чекаю на вердикт.

– Ну ти молодець, сестричко! Все правильно зробила! – заявляє. – Нехай Корсаков знає, що ти не побіжиш за ним як вірна собачка! Треба мати гордість, навіть у таких випадках. 

– Ти впевнена, що я не втрачу його таким чином? – питаю схвильовано. 

– Звісно, ні, – фиркає Катя. – Якщо він дійсно кохає тебе, то буде чекати, а якщо ні – то це не твоя доля, сестричко.

– Дивно чути від тебе поради щодо кохання. Зовсім недавно ти сама нічого в ньому не тямила, – хмикаю. 

– А тепер тямлю, – заявляє. – Я закохалась у Юрчика і дещо важливе зрозуміла. Для справжнього кохання немає нічого неможливого. От тепер і перевіримо це на тобі.

– А може, не треба? – щось мені все це зовсім не подобається. 

– Треба, Дашо! Треба!

Закінчую розмову з сестрою і концентрую погляд на квітах, які подарував Артур. Вони неймовірні… 

Я не готова робити те, про що говорить Катя, але здаватись одразу також не хочу. Вирішую сьогодні нічого не робити, а завтра на свіжу голову таки вирішити щось. 

Чесно кажучи, я думала, що буде простіше, але, прокинувшись наступного ранку, одразу захотілось набрати Артура. Я навіть телефон до рук взяла, а тоді поклала на місце. Рано ще телефонувати! Треба трохи почекати! 

Щоб трохи розвіятись, вирішую розпочати прибирання. До обіду вимиваю все, що бачу, а тоді приймаю душ сама й одягаю шорти та футболку. Вирішую поїхати в офіс до Артура і сказати все йому в очі. Телефоном буде не так емоційно. А так ще й сюрприз зроблю.

Викликаю таксі й називаю адресу офісу. Шалено хвилююсь, але хвилювання це приємне. Скоро ми з Артуром знову будемо разом і спробуємо побудувати нові, міцні стосунки. 

Таксі зупиняється через дорогу від офісу компанії. Залишаю автівку і збираюсь перейти дорогу, коли бачу, як Артур разом з Давидом залишають будівлю. Вони йдуть до автомобіля, і Артур першим сідає на заднє сидіння, а Давид на місце водія. 

Дістаю телефон, щоб набрати Артура і попросити зупинитися, але тільки-но автомобіль виїжджає на дорогу, у нього на швидкості врізалася інша автівка. Я нічого не встигаю зрозуміти. Від скреготу металу закриваю вуха руками. Бачу, як все димиться, а коли дим трохи розвіюється, помічаю, що удар припав на той бік, де сидів Артур… Хоча є надія, що сьогодні він пересів на інший бік.

До автомобілів починають збігатися люди. Давид виходить на вулицю і, тримаючись за голову, оглядає пошкодження. Його похитує в різні боки, мабуть, він також постраждав.

Розумію, що треба бігти на допомогу, але ноги не слухаються. Таке відчуття, що вони приросли до асфальту. Сльози течуть по щоках і дихати важко. Десь неподалік чутно звуки сирени, отже, допомога вже близько. 

Мені також треба бути там, тому роблю перший дуже важкий крок, а за ним і другий. Починаю бігти й ні про що не можу думати. Я знаю, що Артур в порядку. Він мусить бути в порядку. Заради Наді й… мене. Він же обіцяв, що цього разу ми все зробимо правильно!