Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

- Необхідно вірити на слово, - пояснив Анатолій Біляєв. – Пані Волковій, що ви відпишете половину свої частки в фірмі. А вам – що вона подасть заяву про відмову від позову.

Звісно це було смішно. Вірити Олесі – останнє, що Антон міг зробити. Але  діватись було нікуди.

За усіма цими клопотами обід довелось пропустити. Вже на під’їзді до офісу зателефонував Жидкін, і попросив заїхати до нотаріуса, проглянути попередній проект документів. Заодно обговорили і передачу частки Антона Олесі.

Дмитро виглядав веселим і цілком задоволеним життям. Здається з того інциденту, що відбувся в його приймальні, фінансовий директор встиг щось провернути, що додавало його життю оптимізму. На відміну від Антона, який відчував себе керманичем «титаніку».  Ні, Волков не був з тих бізнесменів, що намагаються втримати тонучий бізнес будь-якими шляхами. Набагато вірніше  в цій ситуації було скинути баласт, скинути всі проблеми, пов’язані з цією фірмою, як вуж скидає стару шкіру, щоб засяяти і заблищати новою.

Але водночас, це значило, що настав час знову працювати цілодобово, щоб з того огризку, що залишився на його відкуп, можна було б виростити нове успішне дітище. Антон не сумнівався, що йому все вдасться. І був готовий нести ці жертви. От тільки Віра… Віра була єдиним, що бентежило Антона Павловича, і змушувало раз поз раз сумніватись в прийнятому рішенні. Дівчина не заслуговувала таких стосунків.

Віра була чимось медово-солодким, як квітковий нектар. Вона була світлою, як промінчик сонця пропущений через жовтий осінній листочок. І Віра заслуговувала кращого, ніж він міг їй дати.

В приймальні під вечір було пусто. Навіть Тамари Олексіївни не було. Антон буквально впав в своє крісло, і написав нарешті Вірі смс «Зайди будь-ласка».

Дівчина впурхнула в кабінет через п’ять хвилин. І тільки побачивши її, Волков усвідомив, що встигнув скучити. Підбори її каблучків простукали в такт його серцю, коли Віра наближалась до столу.

- Я тут відео з камер дивлюсь за суботу-неділю. Не приймальня в мене, а прохідний двір! – поділився з дівчиною Антон.

- Вже є підозрювані? – Віра наблизилась до Антона, стала за плечем, щоб зазирнути в монітор. Кивнула на приймальню. – А Тамара Олексіївна вже пішла?

- Так, у неї подруга в житлово-комунальному відділ працює, тому Тамара Олексіївна сама носить туди акти на погодження, - пояснив відсутність своєї помічниці Волков.

- І хто ж про тебе дбає, коли її немає?

Віра поклала долоні йому на плечі. Пройшлась пальчиками по напруженим м’язам, викликаючи в тілі хвилю мурашок. Сама важко зітхнула – дотик до Антона викликав в її тілі неочікувану реакцію, у вигляді бажання не тільки руками, але і губами торкатись його тіла.

- Ти замкнула двері? – відкидаючи голову на спинку крісла так, щоб бачити Віру запитав Антон. Мабуть, увесь день про них з Вірою ширились плітки, як лісова пожежа. Але давати співробітникам ще один привід чухати язики Антон не хотів.

- Замкнула, - прошепотіла Віра, і незчулась як опинилась у Антона на колінах. Задоволено поковзала дупкою, вмощуючись зручніше.

Її запах миттю забився йому в ніздрі, проникнув під шкіру, позбавив можливості мислити холодно і прораховано. Дарма він не встояв перед спокусою торкнутись її тіла ще раз. Антон умовляв себе зсадити дівчину з колін, але замість того руки самі собою оповили її стан, втиснули її в його напружене тіло.

- Підозрюваних немає, - нарешті повернувся до роботи Антон. – Але я ще все і не передивився.

- А чим займався мій директор увесь день? – промурмотіла чоловікові на вухо Віра, якій було складно спокійно сидіти на руках у Антона.

Розуміння, що від повного людей офісу їх відділяють лише не дуже товсті дерев’яні двері, змушувало адреналін вирувати  в крові. Один гучний звук, і всі зрозуміють чим вони тут займаються. Ця таємничість додавала перчинки відчуттям.

- Власне про це я і хотів поговорити…

Ковзання Віриного заду по його стегнах спричинили очікуваний ефект – Антон відчув збудження. Віра охнула, теж відчувши як твердіє його член під її сідницями. Якщо у неї і були якісь інші думки, то тепер вони всі випарувались.

- Нудився за мною? – грайливо запитала Віра, захоплюючи губами мочку його вуха.

Антон не помітив як перемістив руку їй на коліно, ковзнув гладкою тканиною капронових колгот, запускаючи пальці під мереживну спідницю, злегка стиснув, по-свійські погладжуючи її ніжку. Ледь стримав стогін - ця дівчина має над ним забагато влади.

- Нудився, - видихнув Волков, повертаючись обличчям до дівчини. Він просто хотів її зупинити. Але їх губи опинились так близько, що він не втримався, і поцілував дівчину.

Як же він хотів цього увесь день! Віра дарувала йому відчуття легкості і свободи. У нього ніби крила виростали за спиною, коли вона була поруч. І Антон віддався цьому п’янкому відчуттю щастя, пив його сповна, розуміючи, що не хоче зупинятись. Його язик проникнув Вірі в рота, легкий поцілунок перетворився на справжній танець полум’яних сполохів. Віра сильніше втиснулась сідницями в нього, навмисно дражнячи через тканину. А може і отримуючи велике задоволення від цієї гри, адже здавлено застогнала йому в губи.

Антон просунув руку вище, дістався улоговинки між Віриними стегнами. І трусики, і колготи були вологими на дотик.

- Як же я хочу тебе, - відриваючись від дівочих губ прошепотів Антон.

- Бери, - томно відповіла Віра. Її саму розпирало від бажання. Живіт солодко нив, в голові паморочилось.

- Але.., - Волков запнувся, не знаючи як пояснити свої почуття. Ще вранці він уявляв, що міг би викликати дівчину до себе, міг би притиснути Віру до столу, міг би пестити її соски через мереживо сукні… і йому кортіло це зробити, прямо зараз, прямо в кабінеті. – Віро, Жидкін правий, я буду лицеміром – роблячи те, що так осуджував в інших…