Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Залишивши двох озброєних полісменів охороняти поверх, Стеценко підняв на ноги весь відділок і спрямував до поліклініки, де лежав Соболь. Там, як на диво, чомусь припинив працювати мобільник Сергія, наче його хтось навмисне блокував. Помічники майора Деканозова викликали спецпідрозділ, але до шефа все одно не змогли додзвонитися. Почалося протистояння.

— До шефа додзвонилися? — запитав Стеценко у колег з відділку.

— Він поза зоною, тому не відповідає! — відповів один з копів.

— Хлопці із спецпідрозділів уже близько, будуть за кілька хвилин, — сказав Стеценку інший поліцейський. — Разом з ними приїдуть два снайпери…

— У нас немає кількох хвилин! — непокоївся Стеценко. — Одягайте на себе броню і рухаємося до палати Соболя, поки не пізно. Як тільки підійдемо до нього і переконаємося у безпеці, тоді організовуємо евакуацію клініки. Дасте знати всім вільним поліцейським у місті, щоб не випустили покидька звідси.

— Ясно! — синхронно погодилися молоді копи.

Андрій мав під своїм керівництвом одинадцять поліцейських. Цього разу він розділив їх на більші групи, щоб не наражати на небезпеку. Перша група заходила через чорний хід, а друга йшла на прорив головним. Зустріч мала відбутися біля палати. Одного залишили для координації спільних дій.

Останній мав завдання зустріти спецпризначенців і пояснити наміри майора. Вони мусили перекрити входи, розставити снайперів на позиціях, допомогти евакуювати цивільних, і тільки тоді шукати вбивцю, якщо він ще залишився у будівлі. Стеценко більше переживав, щоб не запізнитися рятувати друга.

— Пішли! — наказав він молодшим колегам.

Група рушила в обхід стоянки і попрямувала до чорного входу. Минула хвилина. Вони дісталися до дверей, біля яких спокійно курили два санітари. Стеценко махнув їм рукою, щоб лягали на бетон і не рухалися.

На дверях залишився стояти один із поліцейських, якому Андрій наперед дав інструкцію не підпускати до себе чоловіка з татуюванням на шиї ближче ніж на три метри, навіть якщо доведеться стріляти по ногах. Інші потрібні були йому для перевірки трьох поверхів. Паралельно він чув, як перша група ввійшла через головний вхід і здійняла галас. Люди подумали, що лікарню хтось замінував, тому почали самі вибігати, не очікуючи дозволу на евакуацію.

Всупереч хаосу, Стеценко повів свою групу вгору. Люди все більше чули про озброєних чоловіків у будівлі й більше піддавалися паніці. Навіть деякі лікарі пустилися тікати, забувши про пацієнтів у палатах. У таких умовах змогли би вибратися надвір десяток вбивць, а не один професійний солдат.

Досягли поверху обидві групи одночасно. Туди ще не долетіли крики, тому трималася цілковита тиша. Не ризикуючи колегами, Стеценко рвонув першим, тримаючи на прицілі прохід у коридор. Він знав, що від вбивці можна було очікувати різного. Поганий псих уже змусив нервувати цілий відділ і міг змусити половину поліцейських столиці.

— Майоре! — раптом пролунав голос з рації.

— Плюс, — відповів Стеценко.

— Прибули специ. Снайпери йдуть у сусідню будівлю на позиції, інші рвуться до вас. Потрібен наказ?

— Нехай починають евакуацію. Всіх перевести у безпечні місця й одразу перевіряйте документи. Нікого з місця не відпускати без потреби.

— Плюс! — погодився коп.

До палати Соболя залишалося кілька метрів. Підійшовши впритул, Стеценко почув дивні звуки і насторожився. Його напарник стогнав від болю. Андрій тримав пістолет перед собою, стримуючись, щоб випадково не вистрелити.

Соболь неприродньо застогнав, наче хтось його вдарив. Потрібно було негайно прориватися, не даючи нелюду більше часу на катування.

Андрій став навпроти дверей і показав хлопцям, щоб негайно зайняли позиції по обидва боки. Оскільки він сам був не в силі, то довірив іншому бити ногою, як у бойовиках. Перед штурмом майор мовчки порахував до трьох.

— Бий! — пролунав наказ.

Удар прийшовся поруч із замком, але виніс лікарняні двері разом з завісами. Хтось зачинив їх за собою зсередини.

Андрій відчував хвилювання, але діяв напролом, переживаючи за безпеку друга. Хлопці ввірвалися зі зброєю перші, а він протиснувся тільки третім. Один з копів випадково натиснув на гачок, однак куля нікого не поранила, влучивши у вікно.

Поки Стеценко докульгав слідом за колегами, йому вдалося почути лише голосний жіночий вереск.

Андрій прорвався у палату і застиг разом зі своїми бійцями. На ліжку перед ними лежав Сергій Соболь з голим торсом та бинтом на ребрах. До нього притиснулася молода медсестра із розстібнутим зверху халатом та оголеними грудьми. Бідолашна тряслася і плакала, злякавшись пострілу.

— Андрію? — закричав Соболь.

— Де телефон? Де телефон? — заревів у відповідь Стеценко.

Затрималася пауза, під час якої ніхто не насмілився втрутитися.

— Вимкнув… — витиснув з себе Соболь і показав на стіл біля ліжка.

Стеценко зібрався продовжити діалог і висповідати напарника за його поведінку, але знову на поясі затріщала рація. Колега знизу просив зв’язку.

— Майоре! — кричав він.

— Плюс, — підняв рацію Стеценко.

— Снайпери засікли вбивцю. Просять дозволу стріляти…

— Вже засікли? — не повірив Стеценко. — Де?

Минула пауза. Координатор перевірив дані.

— На даху, майоре! — сказав він за кілька секунд.

— Що робить? — запитав Стеценко.

— Стоїть із валізою у руках. Стріляти?

Стеценко задумався, не знаючи, що відповісти.

— Стріляти? — запитав поліцейський знову.

— Тільки за моїм наказом! — відповів Стеценко.