Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Стеценко затримав рух тільки біля дверей, за якими починалася вузька площадка. На ній стояв насмішник з валізою у руках. Андрію здалося занадто ризикованим наближатися до нього, не перевіривши обстановку. Вбивця йому не заявляв, що жертвою стане саме Сергій Соболь, тому все могло виявитися просто обманним маневром. Хитрий покидьок міг виманювати Стеценка, щоб вбити його самого. Варто тільки вийти на дах і валіза розлетиться цвяхами.

— Без наказу на дах не рухатися! — передав Стеценко колегам.

Хлопці поставали вздовж коридору, тримаючи зброю напоготові. Вони також побоювалися вийти до насмішника, вважаючи його маневр черговою пасткою. Багатьом бракувало досвіду боротьби з озброєними терористами.

— Дай мені зображення, — звернувся Стеценко до одного з копів.

Той підключив планшет до інтернету і показав зображення, яке йшло від снайперів. Перед Стеценком одразу постав чоловік у чорному камуфляжі та жахливій масці. Зовнішні риси видавали в ньому вбивцю, однак майора турбувало ще щось. Він не міг цього пояснити – інтуїція кричала, що поліцейські потрапили в западню. Насмішник мав занадто багато досвіду для організації такого.

— Щось з ним не так! — сказав вголос Стеценко.

— Що? — здивувався один з помічників Деканозова.

Андрій подумав перед тим, як продовжити.

— Вибрав неправильну позицію. Більше схоже на смертника…

— Так він і є смертником! — бовкнув один із полісменів.

— Хто вам про це сказав? — запитав у нього Стеценко.

Присоромлений коп одягнув на обличчя маску і мовчки схилив голову.

— Він уявляє себе борцем за справедливість, робить ті речі, які повинні спаплюжити жертв і показати його хорошим хлопцем, — пояснив Андрій. — Для того, щоб вчинити суїцид і піти з життя на своїх умовах, йому не вистачає тільки довершити розпочате. Доки він не вб’є письменницю, його ніщо не змусить лягти під меч, — Стеценко дивився на екран і помічав, що зображення не відповідає тій характеристиці, яку він давав. — Цей насмішник ніби навмисне просився під кулі…

— Чому? — запитав один з копів.

— Він не приховує валізу і стоїть так, що снайпери прекрасно бачать його. Нібито й нічого нас не повинно занепокоїти. Щоб не ризикувати групою, кожен офіцер віддав би наказ снайперу вистрелити. Він не може цього не знати…

— Що ви плануєте? — запитав помічник Деканозова.

Стеценко підняв рацію і віддав наказ снайперам.

— Не стріляти! — сказав він. — Я вийду з ним на переговори…

— Що? — не повірив командир спецпризначенців.

— Говоритиму з ним, — повторив Стеценко.

Запала мовчанка. Втрутився хтось із старших офіцерів.

— Ви там здуріли, майоре? Він же вас виманює!

— Йому не я потрібен! — заявив Стеценко. — Я в його списку не значуся…

Андрій попросив у хлопців щитки на ноги та руки і приготувався вийти на дах. Поліцейські дивилися на нього з бажанням відмовити від божевілля.

— Ви робите дурницю, майоре! — сказав помічник Деканозова.

— Яку? — усміхнувся Стеценко.

— Він виманює вас і планує вбити…

— Ви не чули, що я тільки-но сказав.

Стеценко засунув за пояс пістолет і показав жестом, щоб йому відчинили двері.

— Не дуріть, майоре! — крикнув помічник.

Однак його крик не долетів до Стеценка. Андрій зачинив за собою двері, не бажаючи підставляти колег у випадку вибуху небезпечної речовини.

На його появу насмішник зреагував дивним чином. Раптом з-під маски пролунав переляканий голос. Чоловік у чорному щось нерозбірливо шепотів.

— Здавайся! — сказав Стеценко. — Ти оточений!

Майор наважився зробити крок назустріч, але насмішник не рухався. Тоді Стеценко підійшов ще ближче. Вбивця наче навмисне випробовував його терпіння, граючи мовчазну статую з небезпечною валізою в руках. Коли відстань між ними скоротилася до двох метрів, шепіт став зрозумілим.

— Допоможіть… — витиснув з себе чоловік під маскою. — Не стріляйте…

— Що з вами? — завмер на місці Стеценко.

— Якщо… якщо я рухатимуся, тоді він підірве валізу… не підходьте…

Стеценко зрозумів у чому підступ, хоч і занадто пізно. Насмішника насправді на даху не було. До валізи він прикріпив камеру, яка передавала звичайне зображення, але голос лунав з іншого місця. Вбивця знову переміг, заманивши майора у пастку. Андрію залишалося тільки героїчно загинути.

— Я вам допоможу! — сказав Стеценко і ступив ще один крок назустріч.

— Не йдіть… не йдіть… він підірве нас обох! — нервував чоловік.

Андрій завмер на відстані подиху. Він ніяк не міг зрозуміти, чому з його появою так і не стався вибух. Якщо ціль замаху – життя набридливого майора, тоді чого вбивця затягував і не підривав їх. Раптом згадалася смерть Еріка Крафта.

— Заспокойтеся! — сказав Стеценко і спробував схопити валізу.

Чоловік у чорному раптом відскочив до краю, побоюючись вибуху. У цей час один із снайперів сприйняв його рух за атаку і вистрелив. Врятували бідолашного тільки погодні умови. Снайпер не врахував вітру, котрий ввечері раптово розійшовся. Випущена куля пролетіла на два дюйми ліворуч і тільки зірвала з обличчя маску.

Зрозумівши, що перед ним невинний чоловік, Стеценко різко стрибнув до нього і вирвав сумку. Він не мав часу на довгі роздуми. Перевіряти свої здогади ціною життя іншої людини не личило нормальному поліцейському. Андрій впав на бетон і накрив собою валізу, крикнувши до чоловіка:

— Тікай!

Бідолаха стрибнув та почав повзти до дверей. Двоє поліцейських не витримали і кинулися бігти до Стеценка. Доки вони бігли, майор і сам порушив норми безпеки та подивився на валізу. Все остаточно стало на свої місця. Насмішник виграв у нього черговий раунд бою.

До валізи була прикріплена записка з текстом:

«Ти завжди будеш на крок позаду мене!»