Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Майор Деканозов зайшов у відділок і попрямував до ліфта. Разом з ним захотіла їхати секретарка з третього поверху, але він не став чекати її, швидко натиснувши на кнопку. Діставшись до свого поверха, Олександр Георгійович вийшов і спокійно попрямував коридором. На дверях стояли двоє озброєних офіцерів, яких залишив Стеценко. Союзник вражав ступенем свого фанатизму.

— Бажаю здоров’я, майоре! — офіційно привітався Сергій Голуб.

Молодий коп служив у відділі недовго, тому ще не встиг відійти від формалізму.

— Вільно! — відповів Деканозов, мимовільно приклавши руку до голови.

— Стеценко просив вас терміново набрати його, — додав другий вартовий на дверях. — Вони всі поїхали у клініку ловити вбивцю…

— Я все знаю! — не дав договорити Деканозов. — Сам тільки-но чув звіт…

— І що? — поцікавився Голуб.

— Вбивцю спіймали, — відповів йому Деканозов. — Потрібно упізнати, щоб впевнитися на сто відсотків. Тоді зможемо всі спокійно відпочивати.

— Як спіймали? — не повірив Степан Карась, напарник Голуба.

— Намагався проникнути в палату Сергія Соболя, — пояснив Деканозов. — Ви краще розкажіть мені, де свідок, — змінив він тему, не бажаючи втрачати час.

— У кабінеті, очікує новин від Стеценка.

— Тоді йду поділюся ними, — попрямував до кабінета Деканозов.

Майор покинув підлеглих, не демонструючи жодних ознак тривоги чи нервовості. Молоді поліцейські дивилися на його спокійні кроки і теж мріяли колись набути цієї невимушеної владності, яку випромінював шеф.

— Дивно це все, — заявив Голуб.

— Що саме? — запитав Карась.

— Щоб привезти свідка, особисто поїхав начальник відділу, а не хтось з помічників. Деканозов давно нічого не робить сам – навіть за кавою не ходить.

— Не знаю. Може іншому таке не довірили б.

— Чому? — здивувався Голуб. — Вбивцю спіймали, то чого ще боятися?

Деканозов відчинив двері та зайшов у кабінет. Марина встала з дивана і поглянула на нього, здивувавшись візиту. Вони до того ще не мали нагоди зустрітися та очно оцінити одне одного. Щось у напруженій гримасі на обличчі офіцера налякало Марину, яка не знала хто він такий і чому зайшов.

— Не лякайтеся! — заспокоїв її майор. — Я начальник відділу – Деканозов Олександр Георгійович. Ви можете більше не боятися – вбивцю спіймали.

Марина поглянула на нього, ніби не вірила, що таке взагалі можливо, але погляд майора та його поведінка свідчили про серйозність заяви.

— Ви впевнені? — запитала вона.

— Тому я й прийшов за вами, — усміхнувся Деканозов. — Ми з хлопцями зараз вас повеземо на упізнання нелюда, який вбив трьох письменників.

Марині ідея не сподобалася. Вона відчувала, що покидати відділок небезпечно у будь-якому випадку, аж доки не повернеться Андрій Стеценко.

— Я нікого не впізнаватиму, доки не почую Андрія! — заявила вона.

— Кого? — гнівно запитав Деканозов.

Його вигляд та манера поведінки їй не подобалися. Марина побоювалася знервованого офіцера і була готова навіть почати кричати для самозахисту.

— Андрій Стеценко наказав мені за жодних умов не покидати відділок!

Слова письменниці розізлили Деканозова. Він підійшов ближче і гаркнув на неї, наче скажена собака на колесо. Вона ледве не заверещала у відповідь.

— Ти вийдеш звідси, хвойдо, інакше я застрелю тебе нахрін!

Деканозов витягнув пістолет і приклав дівчині до живота.

Марина замовкла, відчувши дотик холодного металу через тонку сукню.

— Роби, що я наказав, тупа суко! Інакше різатиму тебе замість вбивці!

Майор випустив з рукава ножик і приклав дівчині до грудей.

— Спробуєш видати щось, я ґвалтуватиму тебе цим ножем! — додав він.

Налякана Хмельницька не могла нічого зробити, тільки кивала.

— Пішли! — показав на двері Деканозов.

Хмельницька вирушила вперед, майор за нею слідом. Він твердо тримав притиснений до спини пістолет, даючи їй зрозуміти, що порятунку не буде. Двоє хлопців дивилися біля дверей на дивну поведінку письменниці, однак Марина не могла повідомити їм про божевілля керівника. Вона зуміла тільки пустити дві скупі сльози.

Карась з Голубом побачили сльози на щоках письменниці і звернули увагу на мокре обличчя свого начальника. Деканозов помітно нервував, ніби наважився зробити щось непоправне.

— Куди ви ведете її, майоре? — запитав Голуб.

— Потрібно упізнати вбивцю, — відповів Деканозов, підійшовши ближче.

— Стеценко наказав не випускати її за жодних умов. Вона мусить залишатися у відділку, доки не мине вся небезпека….

— Хто твій командир, синку? — запитав Деканозов.

Голуб та Карась поглянули на нього і синхронно відповіли.

— Ви!

— Тоді відчиніть двері й не тратьте мій час дурними запитаннями!

Голуб помітив тремтіння дівчини.

— Вона нікуди звідси не піде! — відмовився відчинити він.

— Добре, — нібито погодився з ним Деканозов.

Майор різко висунув пістолет з-за спини дівчини і показав його своїм підлеглим. Вони не очікували такого, тому виявилися неготовими до спротиву.

— Зараз ви кидаєте до землі мобільні, — пояснив майор підлеглим. — Ти, Карасю, пристібаєш напарника до ніжки стола, а себе до іншого, і кидаєш мені ключі, — майор виглядав знервованим і не терпів жодних заперечень.

Хлопці кинули йому до ніг мобільні. Карась спробував щось сказати, але Деканозов зблизився і тріснув по голові рукояткою пістолета. Кров цівкою потекла з лоба. Бідолаха знепритомнів, впавши на підлогу.

Голуб спробував йому допомогти. Він кинувся піднімати напарника.

Деканозов використав цей момент і вдарив хлопця ногою у голову. Той не втратив свідомість, але перекинувся та зніс стола.

Марина встигла схопитися за ручку дверей, але розгніваний Деканозов і це помітив. Він націлив пістолет на спину та промовив до неї суворим тоном:

— Тільки спробуй, суко! Він дозволяв завалити тебе, якщо не вийдеш…

— Будь ласка, — просилася дівчина. — Я вам нічого не зробила…

— Закрий рот, доки я тебе не пристрелив.