Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

її онучку, яка несміливо трималася за бабусину спідницю. Тут вона, мабуть, відчула, що у відповідь треба сказати щось хороше про Дженнаро, і запитала у Ліли: «Це твій син?» Здавалось, ніби вона тільки зараз усвідомила, хто це, бо досі вона дивилася на неї, не кажучи ні слова, а тепер, мабуть, згадала, що це жінка, у якої її донька Ада відбила чоловіка. Очі її запалися у великі очниці, і вона дуже серйозно сказала: «Ліно, ти дуже схудла і споганіла, не дивно, що Стефано тебе покинув. Чоловіки хочуть, щоб жінка була в тілі, щоб вони мали за що потриматися, інакше вони йдуть геть». Тоді надміру швидко повернула голову до Дженнаро і майже зарепетувала, вказуючи на дівчинку: «А ти знаєш, що це твоя сестричка? Поцілуйтесь, ну ж бо, мамо рідна, які ви гарні». Дженнаро відразу ж поцілував дівчинку, та не опиралась, а Меліна, побачивши їх поряд, вигукнула: «Вони обоє пішли в батька, страшенно схожі між собою!» Після цього твердження, немов кудись поспішаючи, вона смикнула онуку й пішла геть, не попрощавшись.

Ліла весь той час мовчала. Але я зрозуміла, що її щось страшенно вразило, як тоді в дитинстві, коли вона побачила, як Меліна йде головною вулицею і їсть м’яке мило. Тільки-но жінка з дівчинкою зникли з очей, вона здригнулася, рвучко скуйовдила собі рукою волосся, кліпнула і сказала: «Я стану такою ж». Потім спробувала пригладити волосся й пробурмотіла:

– Ти чула, що вона сказала?

– Це неправда, що ти схудла і споганіла.

– Кого обходить, що я схудла і споганіла, я маю на увазі схожість.

– Яку схожість?

– Між дітьми. Меліна має рацію, вони обоє – викапаний Стефано.

– Та ну, дівчинка, може, і так, але Дженнаро інший.

Вона вибухнула своїм звичним злим сміхом, яким не сміялася вже давно. І повторила:

– Вони мов дві краплі води.

58

Мені вже треба було їхати звідси. Те, що я могла зробити для неї, я зробила. Тепер я ризикувала сама загрузнути в марних роздумах щодо того, хто насправді батько Дженнаро, чи має рацію Меліна, що крутиться в голові в Ліли, про що вона знає, чого не знає, про що підозрює, але не говорить, що їй хочеться думати. І все це могло закрутитися спіраллю, яка б мене знищила. Користуючись тим, що Енцо на роботі, ми завели мову про цю останню зустріч. Я говорила загальними фразами, типу: жінка завжди знає, хто батько її дітей. Ти, мовляв, завжди відчувала, що це син Ніно, ба навіть саме тому ти його й хотіла, і тепер ти повірила, що він від Стефано, тільки тому, що про це сказала божевільна Меліна? Але вона тільки хихотіла й казала: яка я дурна, як це я цього не втямила, і – це було мені геть незрозуміле – мала задоволений вигляд. Тому я врешті замовкла. Якщо це нове відкриття допоможе їй одужати – чудово. А якщо це ще один знак, який свідчить про її нестабільність, що я можу зробити? Годі. Права на мою книжку купили у Франції, в Іспанії та в Німеччині, її збираються перекладати. Я опублікувала ще дві статті про працю жінок на фабриках Кампанії, і в редакції «Уніти» були задоволені. У видавництві мене намовляли писати новий роман. Одне слово, у мене була купа власних справ, для Ліли я вже зробила достатньо і не могла більше марнувати час на перипетії її життя. У Мілані Аделе переконала мене купити на весілля костюм кремового кольору, він личив мені – приталений жакет, коротка спідниця. Приміряючи його, я думала про Лілу, про її розкішну весільну сукню, про фото, яке кравчиня виставила на вітрину на вулиці Реттіфіло, і порівняння це остаточно переконало мене, що я геть інша. Її весілля і моє весілля – це були два різні світи. Я вже сказала їй раніше, що не братиму церковного шлюбу, що не матиму традиційної весільної сукні, що П’єтро ледве погодився на присутність близьких родичів.

– Чому? – спитала мене вона, але без особливого інтересу.

– Чому – що?

– Чому ви не берете шлюбу в церкві?

– Ми не віруємо.

– А Божий палець, а Святий Дух? – процитувала вона, нагадуючи мені про статейку, яку ми, підлітки, написали разом.

– Я вже з цього виросла.

– Але принаймні влаштуйте весілля, запросіть друзів.

– П’єтро не хоче.

– Ти навіть мене не запросиш?

– А ти прийшла б?

Вона засміялася, хитаючи головою:

– Ні.

Ну от. Але на початку травня, коли я вирішила залагодити останню свою справу перед остаточним від’їздом з міста, сталося дещо неприємне. Я вирішила піти до викладачки Ґальяні. Знайшла номер, зателефонувала. Сказала, що збираюся заміж і переїжджаю у Флоренцію, тому хочу зайти попрощатися з нею. Вона не здивувалась і не зраділа, але приязно запросила мене на п’яту годину наступного дня. Перед тим як покласти слухавку, сказала: «Приводь із собою ту свою подругу, Ліну, якщо вона захоче».

Ліла погодилася відразу, Дженнаро залишила з Енцо. Я підфарбувалася, зачесалася, одяглася з тим смаком, який перейняла від Аделе, і допомогла Лілі набути принаймні пристойного вигляду, бо вмовити її причепуритися було неможливо. Вона хотіла купити тістечок, але я сказала, що не треба. Натомість я купила примірник своєї книжки, хоч була певна, що Ґальяні її вже прочитала. Я просто хотіла мати нагоду написати їй присвяту.

Прибули ми вчасно, подзвонили у двері, ніхто не відповідав. Ми подзвонили ще раз, нам відчинила Надя, задихана, напіводягнена, без звичної чемності, немов ми внесли розгардіяш не лише у її вигляд, а й у добре виховання. Я пояснила, що ми домовлялися з її матір’ю. «Її немає», – сказала вона, але запросила нас у вітальню. І зникла.

Ми мовчки сиділи в тихому домі, обмінюючись ніяковими усмішками. Минуло, може, п’ять хвилин, і врешті в коридорі почулися кроки. З’явився дещо розкуйовджений Пасквале. Ліла не виказала найменшого здивування, а я вигукнула, справді ошелешена:

– Що ти тут робиш?

Він відповів серйозно, без тіні сердечності:

– А ви що тут робите?

Тож мені довелося пояснювати, наче це його дім, що в мене призначена зустріч з моєю викладачкою.

– Ага, – сказав він і глузливо спитав у Ліли: – А ти вже одужала?

– Майже.

– Я радий.

Я розсердилася і відповіла замість неї – мовляв, Ліла тільки-но почала оговтуватися і що в будь-якому разі фабрика Соккаво дістала добру науку, там побували інспектори з охорони праці, і фабриці довелося виплатити Лілі все те, що їй належало.

– Невже? – сказав він, і тут знову з’явилася Надя, тепер вона привела