Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

Може так і є? Коли він мені пише, я ж теж чекаю цього повідомлення.

"Поки не збираюся" — ставлю підморгуючий смайлик.

Це ж справжнісінький флірт, правда? Очманіти можна! Хочеться ляснути себе долонею по лобі. Я веду листування з Бариновим, і його не можна назвати дружнім. Чи все ж таки я надто багато собі вже напридумувала на радощах?

"Дивись. Наступного разу я прийду до тебе вночі і доведеться розбудити всю сім'ю, щоб дізнатися, що з тобою все добре"

"Тоді доведеться зробити так, щоб наступного разу не сталося" — шлю йому у відповідь, але недовго подумавши, набираю ще одне повідомлення. — "Або відключити телефон просто зараз"

"Ти з кожним днем відкриваєшся з нового боку, Ілоно" — приходить за кілька хвилин, коли я встигаю вже кілька разів вийти і зайти у вхідні повідомлення.

Не зовсім розумію, з яким тоном написано це повідомлення. Він задоволений чи навпаки засмучений?

Намагаюся придумати, як правильно довідатися про це, але мені не доводиться, бо телефон лунає звуком ще одного повідомлення про отримане смс.

"І мені це подобається"

Мене моментально кидає в жар.

— Усе добре? — запитує тато.

— А? — піднімаю на нього погляд. — Так! Дуже цікава історія, тату!

— Не думав, звісно, — батько аж почухує потилицю.

Нік у цей момент ледь не хрюкати зі сміху починає, через що розумію, що десь конкретно оступилася.

— Про що не думав, тату? — насторожено перепитую я, навіть забувши про свій мобільний телефон на кілька секунд.

— Що тебе так захоплюють історії про чужу діарею, — спантеличено вимовляє він.

— Що? Ні, мене не приваблює чужий пронос, — пирхнувши, заперечно хитаю головою.

Тепер уже Нік відкрито заливається сміхом, та й мама його ледь стримує.

— Але ти ж сама сказала, що дуже цікава історія, — тепер він дивиться на мене запитально.

— Я просто листувалася і неуважно слухала, — зізнаюся, і відчуваю що в мене навіть вуха почервоніли. — Хто ж знав, що саме сьогодні ти вирішиш такі високі теми обговорювати за обіднім столом.

— Отже, ти вважаєш, що мої щоденні історії — цікаві, — він тягне губи в самовдоволеній усмішці. — Тоді пробачаю твою неуважність. І з ким же ти там листуєшся? — тепер тато кидає зацікавлений погляд на телефон, чим нагадує Свєтку.

— Зі Світланою, — мимоволі зіскакує з язика. — Домашку не встигла всю записати, уточнюю.

Здається, ніхто з тих, хто сидить за столом, у таку дурну відмазку не вірить. Невже в мене на лобі все написано?

— До речі, Ніку, — звертаюся до брата, коли він перестає заливатися дурним сміхом.

— Ну? — відгукується він.

— Ти пам'ятаєш, як трильйон років тому тобі хлопчик дав пакет із купою морозива, щоб ти передав його мені? — не знаю для чого це питаю.

Я цілковито вірю словам Роми і немає жодної потреби шукати підтвердження. Просто коли я говорю про це, всередині мене ніби хтось обігрівачі на повну потужність вмикає — настільки тепло стає на душі.

— Неясно, але пам'ятаю, — хмуриться Нік, мабуть, максимально напружуючи звивини своїх спогадів.

— Ти знаєш, хто тобі тоді морозиво віддав? — мимоволі посміхаюся.

— Ні, — він лише знизує плечима.

Мама мрійливо зітхає, бо вже розуміє, що я зараз скажу, а тато зацікавлено слухає.

— Це був Рома, — не знаю, для чого саме кажу про це.

Напевно, хочу, щоб найближчі знали, що колись для когось я була настільки дорогою, що людина пожертвувала заначкою на комп'ютерні ігри, аби я не сумувала? Подробиці я, звісно, опускаю. Хочу цю частинку спогадів залишити лише для себе і для Роми.

— Серйозно? — округляє очі Нік, і навіть різко чашку з кавою від себе відставляє. — Я ж казав — він крутий! Прямо душею відчував!

Його слова викликають посмішку у всіх, хто сидить за столом. Мені приємно від того, що всі домочадці відразу прийняли Баринова, як рідного. Не знаю, чому і що саме так вплинуло на їхню думку... Припускаю, що він банально сподобався їм своєю цілеспрямованістю, відкритістю і прямолінійністю.

Утім, мені він теж сподобався цим.

Спочатку мені ще хочеться запитати у брата про те, чому Віктор тоді не сказав, що морозиво передав Рома. Але зупиняю сама себе.

Нік навіть не здатний повністю ту ситуацію пригадати, звідки йому ще знати і міркувати про вчинки Віктора.

До того ж, як кажуть, минуле залишається в минулому.

Тому, можливо навіть у Віктора я ніколи не запитаю про той випадок.

Але зараз я максимально щаслива, що для мене відкрилася ця неочевидна таємниця.

Знала б я раніше... Це змінило б багато чого. А може й повністю все.

Шкода, ми ніколи не дізнаємося. І тепер доводиться задовольнятися сьогоденням.

Щоправда, в душі досі жевріє надія, що доля, як і червона нитка, що зв'язує людей, існує. І навіть якщо в якийсь момент вона конкретно заплуталася, то всупереч усьому зможе знайти потрібний шлях і з'єднати два свої кінці міцними вузлами.