Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 Ми з Ромою закінчуємо картину. Вона виходить невмілою, але дуже барвистою і чуттєвою. Не впевнена, але думаю, що ми наповнюємо малюнок тим, що в цю секунду наповнює нас. Виявляється, емоції можна втілити фарбами на полотні.

 Ми не домовлялися, що будемо малювати, але загальна картина вийшла. Я намалювала море, а Рома берег. На його боці мазки вийшли більш акуратними і красивими. Наприкінці спільними зусиллями ми намалювали корабель посеред моря.

— Можна я заберу собі? — запитую з палаючими очима.

— Хотів запитати про те саме, — усміхається він. — Так, звісно, забирай, — згідно киває головою, даючи зрозуміти, що поступається і нітрохи не проти, щоб картину забрала я.

— Я повішу її у своїй кімнаті, і ти зможеш приходити, щоб подивитися на неї, — запевняю зі збентеженою і вдячною посмішкою. — Ти малював раніше? У тебе дуже добре виходить.

— У дитинстві мені подобалося. У підлітковому віці навіть намагався малювати комікси.

— Нічого собі! — захоплено вигукую я. — Мені здається, що в тебе чудово виходить усе, за що б ти не взявся.

— Я задоволений, Ілоно, — посміхається Рома. — Але повір, так само можеш і ти. Потрібно просто трохи віри у свої здібності та сили.

— Я запам'ятаю, — киваю головою на знак згоди.

 Ми виходимо на вулицю, коли вже починає темніти. Рома проводжає до будинку, прямо до вхідних дверей.

— Не плануй нічого на завтра, — просить, перед тим як піти.

— Чому? — тут же задаюся питанням.

— Продовжимо шукати твоє покликання, — хитро посміхається Баринов. — Невже ти думала, що ми зупинимося лише на одному?

 Я хочу заперечити. Прекрасно розумію, що Рома витрачає свої гроші на те, що організовує для мене. Мені максимально некомфортно, що йому доводиться витрачатися.

 Але коли наші погляди зустрічаються, моментально згадую його слова. "Я не роблю того, чого не хочу робити". Тому не можу опиратися. Не відкидаю його прохання, але вирішую для себе, що обов'язково придумаю, як зможу йому віддячити і повернути гроші витрачені на мене.

— Тоді до завтра, — вимовляю, тим самим даючи свою німу згоду.

 Рома виглядає здивованим. Мабуть, був упевнений, що я почну сперечатися і відмовлюся. Не отримавши відмови, він тепло посміхається і, схилившись до моєї щоки, залишає поцілунок.

 Цього разу затримується на кілька секунд довше.

— На добраніч, Ілоно, — усміхається і підморгує мені наостанок.

 Можу відповісти лише збентеженою посмішкою, бо кляті метелики в животі й грудній клітці ніби розривають мене на частини.

 Щойно Рома спускається на сходовий проліт нижче, заходжу до квартири. І зачинивши за собою двері, притискаюся до них спиною, прикриваючи очі.

— Ну тепер-то точно не відвернешся від розмови, — лунає голос мами так несподівано, що я аж здригаюся.

 От уміє вона абсолютно нечутно ходити й підкрадатися в потрібні моменти.

Розплющую очі й натикаюся на її хитру посмішку. Емоції в мені не піддаються придушенню, тому мимоволі я так само починаю щасливо посміхатися.

— Ходімо, я зроблю нам каву, — киває мама в бік кухні.

Вона проти того, щоб пити каву на ніч, але зараз сама пропонує, бо знає, що я її більше люблю.

— Давай чай, — прошу я, спантеличивши маму.

Просто боюся, що якщо додати ще й кофеїну, то тоді жодна грудна клітка не стримає моє серце, що виривається.

Матір згідно киває головою і йде на кухню. Я швидко роззуваюся і йду за нею.

— Розповідай, — просить вона, заливаючи в чашки окріп і сідаючи поруч.

— Я не знаю, що саме маю розповідати, — чесно зізнаюся, ніяково знизуючи плечима.

— Закохалася? — у лоб запитує мама, але в неї так горять очі, що запитання не сприймається в багнети.

— Не знаю, — закушую губу і кладу долоні на палючу чашку з чаєм. — Схоже на те.

Уперше зізнаюся в цьому вголос. І емоції від банального зізнання наповнюють із новою силою, розливаючись нереальним теплом і комфортом.

— Ти просто сяєш, — підмічає мама, не в силах приховати свою щасливу посмішку.

— Але це поки що нічого не означає, — трохи протвережую сама себе. — Ми не разом. І не знаю, чи будемо.

— Ти думаєш, він би проводжав тебе до дому щодня, якби твої почуття були не взаємні? — усміхається вона.

— Це можеш бути звичайна вихованість, — пересмикую плечима.

— Повір, світ мій, — вимовляє мама моє домашнє прізвисько. — Навряд чи.

— Я просто не хочу почати вірити в те, чого насправді немає, — твердо вимовляю вголос власні думки. — Буде боляче обпалюватися.

— Я зрозуміла, — мама киває головою на знак згоди. — Час усе розставить на свої місця.

Нам доводиться перевести тему, бо в кухню заходить тато і брат. Вони одразу заповнюють простір жвавими розмовами.

— Вимагаю кави, — тато награно стукає кулаком по столу, на що отримує мамин серйозний погляд.

Їй і говорити нічого не доводиться. Він сам же піднімається і заварює собі каву.

— І синові зроби, — мама поплескує його по плечу.

— Звісно, люба, — так само погоджується він і на стіл ставить дві чашки із завареною кавою. — Тримай, бовдуре, — каже тато, але з його голосу буквально сочиться любов.

Ось я так само хочу. Щоб у майбутній сім'ї, яка в мене буде, так само відчувалася любов і турбота одне до одного. Це здається чимось таким, що обов'язково має бути присутнім, але насправді... Як же багато сімей на білому світі, які позбавлені цієї неосяжної теплоти.

У голову і думки знову проникає Рома.

"Ти як? Дістався?" — строчу йому, поки тато розповідає якусь цікаву історію, активно при цьому жестикулюючи.

Мама кидає на мене погляд і одразу ж тягне губи в розуміючій усмішці.

От же чорт. Мої щоки одразу трохи червоніють. Невже, так тепер буде постійно?

"Щойно зайшов у будинок. Усе нормально. Сьогодні не будеш вимикати телефон?" — відповідь приходить майже миттєво, ніби Рома чекав, поки я напишу.