Читати книгу - "Найкраще в мені"

— То так ти про все це думаєш? — перепитала Аманда, примружившись на матір.

— А ти як би це назвала? Ти ж заміжня жінка!

— Гадаєш, я про це забула?

— Поводишся так, наче забула, — відповіла Евелін. — Ти не перша на світі жінка, яка незадоволена шлюбом. І ти не перша, хто хоче з цим щось вдіяти. Та різниця в тому, що ти продовжуєш вважати, що в цьому винний хтось інший.

— Ти про що говориш? — Аманда відчувала, як мимохіть вп’ялася пальцями у перильця крісла.

— Ти у всьому звинувачуєш інших, — хмикнула мати. — На мене валиш, на Френка, а коли Беа не стало, то навіть на Господа. Ти дивишся на всіх, крім себе, і не хочеш зрозуміти, що причину власних негараздів ти щодня бачиш у дзеркалі. Замість цього блукаєш світом, наче ти якийсь святий мученик: Бідося Амандочка, світ такий жорстокий, а вона така маленька. Правда в тому, що світ жорстокий до всіх нас. Так було й так завжди буде. Але якби ти була чесною із собою, то зрозуміла би, що в цьому є й твоя вина також.

Аманда промовила крізь зуби:

— А я, така наївна, сподівалася, що ти хоч раз викажеш хоч щось бодай трішечки схоже на малюсінький прояв співчуття чи розуміння. Здається, я помилилася.

— Ти правда кажеш те, що думаєш? — запитала Евелін, пробуючи пальцем уявну балабушку на брюках. — Скажи-но мені тоді: а що ж ти хотіла б від мене почути? Треба взяти тебе за руку й запитатися, як ти почуваєшся? Чи треба збрехати тобі й запевнити, що все саме собою буде гаразд? Що не буде ніяких наслідків, навіть якщо ти якимсь чином зможеш тримати Довсона в таємниці? — вона витримала паузу, а тоді продовжила: — Наслідки бувають завжди, Амандо. Ти достатньо доросла, аби розуміти це. Чи тобі справді слід про це нагадувати?

Аманда з усіх сил старалася звучати спокійно:

— Ти не зрозуміла, що я сказала тобі.

— А ти не розумієш того, що я тобі кажу. Ти мене не знаєш так добре, як тобі хотілося б думати.

— Я тебе знаю, мамо.

— О, так, звісно. За твоїми словами, я не спроможна виявити хоч стілечки співчуття й розуміння, — вона покрутила діамантову сережку й опустила руку. — Звісно, тоді виникає питання, а чого б це тоді я тебе прикривала учора.

— Що?!

— Коли Френк дзвонив. Спочатку я говорила з ним так, ніби нічого не підозрюю, і він щось там бурчав про гольф, який запланував на завтра з приятелем на ім’я Роджер. А коли він подзвонив удруге, я сказала, що ти вже спиш — навіть коли я точно знала, чим ти займаєшся насправді. Я знала, що ти з Довсоном, і ще до вечері зрозуміла, що ти не повернешся.

— Як ти могла напевне це знати? — допитувалася Аманда, намагаючись приховати шок.

— Ти коли-небудь взагалі звертала увагу на те, яке Орієнтал маленьке містечко? Коли треба десь зупинитися, то вибір не такий великий. Спершу я подзвонила до Еліс Рассел, ми мали приємну бесіду, до речі. Вона сказала, що Довсон виїхав від них, але мені було досить знати, що він у місті, аби зрозуміти, що відбувається. Гадаю, саме тому я тут, а не чекаю тебе вдома. Мені спало на думку, що цю нашу звичну увертюру з брехнею й відмовками цілком можна пропустити. Мені спало на думку, що так тобі буде легше поговорити зі мною.

Аманді ледь не потемніло в очах.

— Дякую, — пробурмотіла вона, — що не сказала Френкові.

— Я маю права щось казати Френкові, чи взагалі казати щось таке, щоби підкинути проблем у шлюб, де й без мене не все добре. Що ти казатимеш Френкові — то твій клопіт. Бо як на мене, то нічого й не трапилося.

Аманда сковтнула гіркоту, що утворилася в роті, і промовила:

— То нащо ти тут? Мати зітхнула:

— Бо ти моя донька. Ти можеш не говорити до мене, але я завжди чекаю, що ти мене принаймні вислухаєш, — Аманда вловила тон розчарування в материному голосі. — Я не маю жодного бажання розпитувати чи вислуховувати брудні подробиці вчорашнього вечора, чи вислуховувати прокльони за те, що я, сяка-така, не сприймала Довсона з самого початку. І я не хочу обговорювати твої проблеми з Френком. Замість цього мені хотілося б дещо тобі порадити. Хоч ти про мене й не найліпшої думки, але ти моя дочка, і мені не все одно. Але питання в тому, чи готова ти слухати.

— Так, — Аманду було ледве чути. — Що мені робити?

З обличчя Евелін ураз десь поділися гострота й штучність, а голос її зазвучав на диво м’яко:

— Усе дуже просто, — почала вона. — Не слухайся мене.

Аманда чекала, чи буде щось далі, проте мати мовчала й нічим свої слова не доповнила, і вона не знала, як це розуміти.

— Ти кажеш, щоб я пішла від Френка? — нарешті прошепотіла вона.

— Ні.

— То мені слід спробувати налагодити з ним стосунки?

— Цього я теж не казала.

— Я не розумію.

— Ненамагайсячитатиміжрядків, — сказаламати, підводячисьй поправляючи костюм, а тоді пішла до сходів.

Аманда розгублено кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Чекай, ти вже йдеш? Ти ж нічого не сказала. Мати обернулася:

— Навпаки, я сказала тобі усе найважливіше.

— Не слухатися твоїх порад?

— Саме так, — відповіла мати. — Не слухайся моїх порад. Чи ще чиїхось. Довіряй собі. Добре тобі від того буде чи зле, щаслива ти будеш чи ні — це твоє життя, і ти можеш робити з ним усе, що забажаєш, — вона встала підбором на першу, найскрипучішу сходинку, і її обличчя знов стало подібним до маски. — Я так розумію, ми скоро побачимось? Коли приїдеш за речами.

— Так.

— Тоді зроблю якісь бутерброди й фруктів дістану, — на цих словах вона спустилася сходами. Дійшовши до машини, вона помітила Довсона, що стояв у гаражі, і швидко його роздивилася перед тим як сісти за кермо. Сівши в авто, вона завела його й швидко поїхала геть.

* * *

Відклавши листа, Довсон вийшов з гаражу й став звіддаля спостерігати за Амандою. Та сиділа на ґанку й дивилася на ліс: виглядала вона спокійніше, ніж він очікував, але звідти було не розгледіти виразу її обличчя.

Коли він наближався до неї, вона мляво посміхнулася йому й відвернулася, і він відчув, як десь глибоко в животі заворушився страх.

Він присів у крісло-гойдалку, нахилився вперед,