Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Толстой вивчав методи боротьби бюрократії (церковної) з віровчителем.

Треба оголосити, що всі ідеї віровчителя не підлягають критиці, що вони абсолютно істинні. Тоді будь-яке слово віровчителя непогрішне, і можна висунути на перший план помилку або другорядне слово, відсунувши основне, замовчуючи його.

Потрібно між паствою і віровчителем поставити спеціалістів з витлумачення премудрості, недоступної простолюду. Інтерпретатори-богослови або пропагандисти, філософи і секретарі з ідеології, політруки, маніпулюючи священним текстом, без зусиль скажуть, що з любові до ближнього треба його палити на вогнищі, а «змичка робітників і селян» означає насильне перетворення селянина на колективізованого кріпака, переслідування уніатів і баптистів — свободу совісті, антисемітизм і депортація народів — інтернаціоналізм, двічі по два — що завгодно і т. д. і т. д.

Читаючи про ідолів у Солженіцина, бачиш, що все це вже було — у Толстого, у Бекона, а далі, в глибинах історії, — міфи, що затуманюють очі, спотворюють досвід.

«Істина має бути конкретна» — цей догмат марксизму з допомогою метафізичної «діалектики» перетворено на схоластичний. Сьогодні це відмова від якогось принципу марксизму («дійсність змінилась»), завтра ж — ігнорування факту, бо він заперечує «генеральну лінію партії».

Всезагальна брехня використовує правду і брехню, абсолютне і відносне, Геній Маркса і нікчемність Хрущова, щирість молоді і корисливість буржуа, всі пороки й чесноти людей. А над і під усім цим — страх. «В сірих хмарах — нависле небо страху».

Держава брехні, страху, дрібнобуржуазної вигоди — логічний розвиток татаро-монгольського іга, прогресивних параноїків Івана Грозного й Петра Великого, одержавленої церкви, автократії, опричнини.

Після «Ракового корпусу» прочитали «Великодній хресний хід» і «Крихітні оповідання».

Тут відкрився майже не побачений в «Раковому корпусі» бік думки Солженіцина — християнство.

І воно виявило себе навіть у мові — у слові і в побудові фраз. Фальш слова подоланий словами і зворотами, що відійшли, здавалось би, назавжди. Притчевість стала ще більш усвідомленою.

«Воістину: обернуться коли-небудь і розтопчуть нас всіх!» — це про хуліганів-атеїстів.

І наскільки все знову точно, натуралістично…

Ми зовсім нещодавно, перед тим, як прочитали оповідання, бачили з дружиною хресний хід у Києві, біля Володимирського собору, — Ще гидкіші картини знущання молодих хуліганів над віруючими.

А якось ще раніше я потрапив на збори баптистів, здається, прокоф’ївців.

*

Один з працівників лабораторії, Н., розповів про свою нову знайому, баптистку. Він зневажливо відкидав християнство, щоб показати, як він знає істинну філософію. А вона почала напам’ять читати йому Маркса — такого, про якого він і не чув, — все «немарксистське».

— І все говорить мені про молодого Маркса. Як ти думаєш, бреше чи не бреше в цитатах?

Я підтвердив достовірність цитат (така вже духовна атмосфера в країні, що й вороги Маркса не можуть обійтися без «цитаток», священних текстів «Капіталу»).

Н. сказав, що баптистка запросила його на богослужіння в лісі, за Дарницею.

Я поїхав. Мені до цього випадку думалось, що сектанти — темні, забиті люди, більш неграмотні, аніж віруючі офіційної, православної церкви. А тут раптом Маркс, та ще молодий, про якого й не всі офіційні філософи знають, і що ще дивовижніше — розуміння цього, набагато складнішого Маркса (хоча б через рештки геґелівсько-феєрбахівської мови).

Вийшов з електрички і, ледве зайшовши глибше в ліс, побачив міліцію, що залягла в кущах.

Але куди йти далі? Десь поблизу, якщо міліція тут. Почув спів.

Підійшов. Сила людей — прості селянські обличчя, немовлята на руках. Промайнуть і тонкі інтелігентні риси. Не видно пісної благо-видності, немає також такого типового виразу забитості.

На деревах плакати — якісь релігійні фрази.

Співають. Здивувало, що мелодії світські, навіть із знайомих радянських пісень. У словах нічого особливого, знайомі християнські ідеї про любо$, братерство, спочуття.

Трохи віддалік гурт молоді. Сміються, курять. Підійшов до них: хотілось курити, а баптисти не курять.

Прислухався до розмови:

— У них тут має бути викладач з Політехнічного (один з найбільших в Україні вузів). Ховається…

Мат спокійним голосом. Серед молоді — дівчата. Я інстинктивно здригнувся: мат при дівчатах. Але дівчата, мабуть, не почули.

Один з гурту — сивий, з інтелігентним нервовим обличчям. До нього звертаються на «Ви», але сам він тримається по-простацьки. З розмови починаю розуміти, що це студенти на чолі з викладачем. Мабуть, на доручення обкому.

Викладач грайливо:

— Не курять, не п’ють, і взагалі… Нудно. Ось є секти, там одразу після молитви — по кущах парочками. Ось туди б я й вступив.

Хлопці дружно іржуть, дівчата трохи збентежено хіхікають. Спершу я навіть з симпатією їх слухаю — нормальні, веселі хлопці й дівчата, свої. А ті — якісь чужі, незрозумілі. Дико у XX столітті вірувати в Бога, хреститись, бурмотіти молитви.

Бентежить мене тільки мат і цинізм.

Але я вже давно емансипувався у сфері сексу і сам посміююсь із залишків власного моралізму.

Але ось глава атеїстів наблизився до віруючих. За ним паства атеїстів. Починають потрохи жартувати з благоглупості сектантів, цілком добродушно.

Але й добродушність чомусь зачіпає сектантів. Вони кажуть:

— Чому ви нам заважаєте? Не куріть тут, ліс великий, відійдіть. Ми вас не чіпаємо.

Добродушні жарти переходять у насмішки. Появляються брудні натяки про ту чи іншу богомолку.

Розбиваються на групки, сперечаються.

Я послухав — нудно. І ті, й інші просто не слухають аргументів одне одного. Але у віруючих — жалість до атеїстів і ображені почуття, а в атеїстів і почуттів немає, окрім нав’язливої сексуалізації аргументів.

Побачивши, що я перестав курити (соромно стало, що я разом з цими), підійшла дівчина з тонкими, одухотвореними рисами. Спитала, хто я, чого я тут, чи вірую. Відповів. Вона розповіла про себе. Вчиться в технікумі. Рік тому захворіла, глибоко вражена тяжкою смертю матері. Всі її залишили, мучилась одна. Прийшли баптисти, допомагали на господарстві, втішали духовно.

— Гарно в них і дружно. Всі пам’ятають одне про одного, піклуються. Я співаю в хорі, малюю плакатики.

— Але ж нудно, мабуть, це все так несучасно, примітивно.

— Так, буває нудно. Але ж це від мене залежить. У нас багато цікавих книжок, і в хорі цікаво, багато молоді.

— А чому мелодії світські? Адже старовинні церковні мелодії ближчі до духу релігії і гарнішими вони здаються.

— Мені ці більше подобаються. І