Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Але дівчата ніколи мені ні на що не скаржилися, — відповіла я. — Енні навіть сказала, що тут набагато менше роботи, ніж у Лондоні, бо майже зовсім немає пилу.

— Так, вони дуже милі. Та все ж, думаю, краще буде з хлопчиком. Власне, мене це питання турбує вже днів зо два.

— Турбує? — вражено перепитала я, тому що, до слова, професора анітрохи не цікавили домашні справи.

— Так, — сказав він, — але через негоду я не міг вийти в цей шотландський туман. Я не дуже орієнтуюся на місцевості, тому легко заблукав би. Але сьогодні я збираюся найняти хлопчину.

— А ви впевнені, що поблизу є саме такий хлопець, який вам потрібен?

— О, та я навіть не сумніваюся в цьому. Може, мені й доведеться пройти милю, щонайбільше дві, але я знайду саме такого хлопця як треба.

Я думала, що то в професора такі жарти, бо його тон був доволі легковажним, але в рисах обличчя застигла якась затятість, і це мене спантеличило. Він узяв свого ціпка і став у дверях, замислено дивлячись кудись перед себе, а тоді озвався до мене:

— До речі, міс Леллі, я хотів вам іще дещо сказати. Ви, певно, чули, що ці сільські хлопці не з найрозумніших. Ідіот, може, й надто грубо сказано, їх ще називають «простаками» чи щось на кшталт цього. Сподіваюся, ви не будете проти, якщо хлопчина виявиться не надто кмітливим, головне, що він зовсім безневинний. Адже не треба багато розуму для того, щоб начищати черевики.

І на цьому він розвернувся й пішов стежкою, що вела до лісу, а я стояла приголомшена на порозі, і моє здивування вперше змішалося з раптовим страхом, що виростав бозна звідки і не знати чому, та серцем я на мить відчула крижаний дотик смерті та цей незрозумілий, безликий страх невідомого, страшніший за саму смерть. Я намагалася почерпнути відвагу в солодкому подихові вітру, що повівав з моря, і в сонячних променях після дощу, але таємничий ліс наче затьмарив усе навколо. Навіть що звивалася поміж очерету, та сріблясто-сивий стародавній місток залягли в моїй свідомості символами страху, як в уяві дитини, що бачить страшне в буденних і невинних речах.

Через дві години професор Ґреґґ повернувся. Я побачила, як він спускався стежкою, а коли підійшов, тихо запитала в нього, чи йому вдалося знайти хлопця.

— Так, — відповів він, — і то дуже легко. Його звуть Джарвіс Кредок, і я сподіваюся, він виявиться дуже корисним. Його батько помер кілька років тому, а матір, схоже, неабияк втішилася перспективі додаткового заробітку в кілька шилінгів по суботах. Як я й очікував, він не надто розумний, щоправда, іноді, за словами матері, в нього бувають напади епілепсії. Та оскільки він не протиратиме порцелянових сервізів, це не так уже й важливо, правда? Не бійтеся, він не становить жодної загрози, просто трішки слабує на голову.

— Коли він прийде?

— Завтра вранці, о восьмій. Енні покаже йому, що і як робити. Спочатку він щовечора повертатиметься до себе додому, але, можливо, потім виявиться, що йому краще ночувати тут, а вже в неділю навідуватися додому.

Мені не було що на це сказати. Професор Ґреґґ невимушено поставив мене перед фактом, наче все так і мало бути. Та я все ніяк не могла перестати дивуватися всій цій ситуації. Я знала, що насправді нам не потрібна жодна допомога по дому, а припущення професора, що хлопчина, якого він найме, може виявитися надто «простакуватим», разом із вкрай неточним визначенням його майбутніх обов'язків, мене вразило до неможливості. Наступного ранку покоївка сказала, що о восьмій прийшов хлопець на ім'я Кредок, і весь цей час вона намагалася знайти для нього якусь роботу.

— Щось він трохи не при тямі, міс, — сказала вона.

Пізніше того самого дня я бачила, як він допомагав старому чоловікові, що працював у саду. Хлопцеві було близько чотирнадцяти років. Він мав смагляву шкіру, чорне волосся та карі очі. Його порожній, позбавлений будь-яких емоцій погляд відразу ж наштовхував на думку про те, що він був небагатий на розум. Хлопець якимось дивним жестом торкнувся свого чола, коли я проходила повз, і я почула, як він сказав щось садівникові незвично грубим голосом, який привернув мою увагу. Здавалося, що хтось промовляв глибоко з-під землі з чудернацьким присвистом у голосі, наче шипів фонограф, голка якого рухається по барабану. З того, що я чула, він охоче брався до будь-якої роботи і був дуже слухняний, а садівник на ім'я Морган знав його матір і запевняв мене, що хлопець і мухи не скривдить.

— Він завжди був дещо дивакуватий, — сказав він, — це й не дивно після того, що пережила його матір, ще коли він був в утробі. Я дуже добре знав його батька, Томаса Кредока, він був чудовим робітником. Але через постійну працю у вологому лісі він занедужав легеневою хворобою, та так і не одужавши, раптово помер. Кажуть, тоді у місіс Кредок поїхав дах. Її знайшов містер Гіллер у Ті-Коху на пагорбах Ґрей Гіллс, он там — він показав рукою, — де вона лежала, скрутившись, і ридала, немов загублена душа. А приблизно через вісім місяців народився Джарвіс, і, як я вже казав, він завше був дещо дивакуватий. Подейкують, що він, ледь зіп'явшись на ноги, видавав такі звуки, від яких в інших дітей волосся дибки ставало.

Щось в його оповіді зачепило струну в моїй пам'яті, і я спитала в старого чоловіка, де розташовані пагорби Ґрей Гіллс.

— Он там, — сказав він, знову махнувши рукою на пагорби, — минаєте паб «Лисиця й гончаки», потім прямуєте через ліс попри старі руїни. Звідси йти добрих п'ять миль, а сама та місцина доволі таки дивна. Порівняно з нашими землями та ґрунтом Монмута, там земля зовсім не така родюча, але годиться для випасання овець. Так, несолодко велося тоді бідолашній місіс Кредок, — додав він, задумавшись.

Старий чоловік повернувся до своєї роботи, а я пішла вниз стежкою поміж покручених від старості іржавих решіток для в'юнких рослин, думаючи над тією історією, яку щойно почула, й навпомацки шукаючи щось, що дало б мені ключа до моєї пам'яті. І він одразу ж опинився у мене в руках. Я бачила слова «Ґрей Гіллс» на пожовклій вирізці з газети, яку професор Ґреґґ вийняв з шухляди своєї шафи, і мене знову охопив раптовий