Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Ти ще чогось хочеш? — запитав він, коли зайняла своє місце.

Я заперечливо похитала головою.

— Принесіть нам рахунок, будь ласка. —  попросив він офіціанта.

Коли той пішов, Давид випростався, стаючи у повний зріст. Я провела по ньому поглядом, а потім зосередилась на очах.

— Я зараз повернусь. — сказав до мене Давид.

А тоді пішов, залишаючи мене саму.

Я обернулась, коли мою увагу привернула маленька дівчинка, якій було близько п’яти років. Вона стояла повернувшись до своїх батьків спиною, надуваючи маленькі губи. Її очі вже були наповнені слізьми, коли я підійшла та присіла напочіпки біля неї.

Коли вона помітила мене, в її очах промайнуло збентеження і розгубленість. Вона глянула на мене своїми блакитними оченятами. А тоді простягнула руку до мого волосся. Її дотик був обережним та ніжним. Маленькі пальчики бігали вздовж моїх пасм, і я помітила, як її губи кривляться в посмішці. А від сліз не залишилось ні сліду.

— Тобі подобається моє волосся? — запитала я, тепло посміхаючись.

Вона повернулась, глянувши на свою матір, а тоді радісно вигукнула:

— Рапунзель!

Я тоді ще ширше засміялась. Приємно було, що я відволікла цю маленьку дівчинку, хоча б своїм волоссям, рятуючи її матір від ще одної істерики.

— Вона справді схожа на Рапунзель. — погодилась її мати італійською.

Дівчинка продовжувала дивитись на мене заворожуючим поглядом, а тоді глянула догори. Я простежила за її поглядом, і зустрілась з карими очима Давида.

— Бачу, ти не сумуєш. — сказав він, запхавши руки у кишені штанів.

Дівчинка соромлячись підбігла до своєї матері, яка оплачувала рахунок. Вона схопила її за руку та сором’язливо дивилась на мене, зазираючи з-за спини своєї матері. Давид простягнув мені руку, допомагаючи піднятись.

Коли вони вже йшли її матір глянула на мене, після чого вдячно кивнула, а я помахала дівчинці на прощання. Маленька незнайомка була дуже мила.

— Вона порівняла мене з Рапунзель. — сказала я, повернувшись до нашого столика.

Він нічого не відповів. Можливо, йому були потрібні пояснення.

 — Це мультик такий. — уточнила я.

У відповідь лише почула тихе «угу».

Давид витяг із гаманця карту та поклав її до рахунка, який приніс офіціант. Його поведінка здавалась дивною й закритою.

— Вона така мила. Правда? — мій рот не замовкав, на відміну від мовчання Давида, що здавалося нестерпним.

— Так. Вона… дитина,  — промовив він різко.

З моїх вуст зірвалося зітхання, а тоді я повернула голову до того краєвиду, на який дивилася останні тридцять хвилин.

Чомусь мене зачепило, те яким тоном це прозвучало. Зрозуміло, що він по-іншому не подумає, бо цю дівчинку він бачив вперше в житті. Та вони навіть не спілкувалися.

А що якщо він проти дітей?

Від цієї думки всередині все стиснулось. Я не стала говорити йому, що завжди хотіла мати донечку. Це була просто мрія : я, мій чоловік, маленька дівчинка, яка бігала будинком, ховаючись, щоб її не знайшли…

— Ходімо. — промовив спокійним тоном Давид, вириваючи мене з моїх роздумів.

Я швидко кивнула і піднялась зі стільця.