Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Як тільки настав ранок, я швидко вистрибнула з ліжка та пішла у ванну приводити себе у порядок. Я вирішила не витрачати ні хвилини, і як найшвидше дослідити це місто. Давид підтримав мене в цьому, тому поснідавши ми вирушили у нашу подорож затишними вулицями міста.

Я збилась з ліку часу, коли ми проходили вулицями зі старовинними будинками. Кожного разу я з захопленням дивилась на новий об’єкт. Давид йшов поряд, розглядаючи все.

Хоча я могла заприсягтися, що дуже часто помічала, як його погляд був зосереджений на мені, не на яскравому будинку, який ми проходили чи старовинному соборі, — а саме не мені.

Не буду казати, що мені це не подобалось. Але мені довелось нагадати, що ми тут робимо. На що я отримала :

«Я дивлюсь на найкрасивіше в цьому місці. І до того ж мені цікаво спостерігати за твоїми емоціями.»

Я могла по різному розцінювати ці слова. Але це було зайве. З кожним днем я закохувалась в нього сильніше, і сильніше. Ці почуття підносили мене до небес. І я не боялась впасти. Ні. Я просто раділа бути поряд з ним. Чоловіком, якого так відчайдушно кохала, і відчувала, —  це взаємно.

— Ти справді зробив це? Прогуляв уроки через футбол?

Звичайно, я не уявляла його зразковим хлопчиком. Він зовсім не нагадував його.

І не важко було уявити його бігаючого за м’ячем. Адже, це все пояснювало, — ту гору м’язів, які зараз обтягали його футболку.

Я важко глитнула, і в мене з’явилось відчуття сухості у горлі. Я схопила склянку з соком, швидко її осушивши.

Ми сиділи в затишному кафе, яке було на половину забите відвідувачами. Між нашими прогулянками я швидко зголодніла, і Давид запропонував зайти сюди. Чому я була дуже рада, бо він знаходився пару хвилин ходьби.

Переді мною, на тарілці, стояла одна з місцевих страв, назву, якої я вже забула. Але на смак це було божественно. В Давида теж.

Я збентежено глянула в його карі очі.

— В тебе також є така історія. — відповів він, відкинувшись на спинку крісла. — Я не повірю якщо ти скажеш,  — ні.

Мої брови піднялись вверх і я нахилила голову, опускаючи погляд кудись на спідницю своєї сукні.

— Ні? — запитав він надто обережно.

— Ні. — підтвердила я, і підняла свій погляд на нього. — Але я одного разу випадково заснула на уроці. — поспішно сказала я. — Це було у випускному класі. Я тоді пізно прийшла з прогулянки.

— Це теж непогано. — пробурмотів  він, заглядаючи мені за спину, а потім повернув свою увагу на мене.

Іноді я губилася за нашими розмовами. Мені подобалась його відкритість і те, як він із відкрито розповідав про свої підліткові роки.

— Тут дуже гарно. — прошепотіла я, і крутнула головою, розглядаючи все перед собою.

У нас були козирні місця, я б так назвала, бо з того місця, де ми сиділи відкривався неймовірний краєвид на частину міста та прибережжя.

— В тебе є ще трохи часу, —  відповів він. —  Ти можеш насолоджуватись цим місцем, бо дуже скоро ми його покинемо.

Я повернула свій погляд на Давида, який в той момент допивав свій лимонад.

— Як за скоро? — поцікавилась я.

Я склала руки наперед себе, і схилила голову набік. Він підніс руку, щоб глянути на свій наручний годинник.

— Приблизно дві години.

Мої брови злетіли вверх від його слів. На моєму обличчі напевно було видно збентеження, бо він простягнув свою довгу руку через стіл, і схопив мою в ніжній хватці.

— Якщо хочеш, ми можемо приїхати сюди знову. — запропонував чоловік.

Я кивнула погоджуючись, і тоді забрала свою руку та піднялась з місця.

Він злегка насупився, запитуючи поглядом, що сталось. Тому, я підійшла до нього, нахиляючись навпроти його вушної раковини.

— Мені потрібно до вбиральні. — прошепотіла йому, а тоді відхилилась, побачивши на його обличчі полегшення.

Невже, думав що я втечу?

Я залишила легкий поцілунок на його щоці, а тоді випрямилась. Зробивши декілька кроків, я зупинилася. Точніше, мене зупинила рука, яка облягала моє зап’ястя. Рука Давида.

— Праворуч зліва. — тихо сказав він.

Я кивнула, і він попустив хватку, а через кілька секунд забрав руку зовсім. Глянувши перед собою, я швидко поспішила повертаючи вправо.

Я не хотіла так швидко покидати це місце. Це була правда. Не вистачить і дня, щоб сповна дослідити нове місто. Але можливо колись, я сюди повернусь. Обов’язково.

Привівши себе в порядок, я провела вологими руками по шиї та щоках, щоб хоча б трохи врятуватися від спеки. Поправивши своє довге світле волосся, яке було затягнуте у хвіст, я перекинула його на ліве плече.

Я не стала більше затримуватися, щоб Давид не став довго чекати мене, і зачинивши за собою двері вийшла, проходячи на терасу.

Коли я наближалась, то помітила біля нашого столу офіціанта. Давид, ніби відчув мене змістивши свою увагу на мене. Я пришвидшила кроки.