Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Я ніяк не могла себе захистити. Не могла сказати нічого, щоб покращити ситуацію, тож нічого й не сказала. Ми мовчки стояли під навісом, споглядаючи бурю. Я підступила ближче до Томаса і притиснулася правим боком до його тіла. Мені було холодно. Тяжко на душі. І я знала, що його нещастя більше за моє. Він напружився, і я, різко перевівши погляд на його обличчя, поглянула на плавну лінію Томасового підборіддя. Він зціпив зуби, і на його щоці розмірено, як годинник, сіпався м’яз, попереджаючи, що за кілька секунд я повинна буду заговорити.

Я не заговорила. Зітхнула, повернула голову й визирнула на потоп, думаючи, чи може імла повернути мене додому, як імла на озері, що принесла мене сюди.

— Цього вечора я поговорив із Деніелом, — роздратованим тоном вів далі Томас. — Енн, він каже, що зброя зникла. Ліам вважає, що ти можеш дещо знати і про це. Ба більше, він упевнений, що ти взагалі не Енн Ґаллагер.

— Чому? — видихнула я, заскочена зненацька. — Звідки мені знати щось про Ліамову зброю?

Я вчепилася в те звинувачення, яке було неправдиве.

— Тому що ти знаєш багато того, чого тобі знати не годиться, — відказав Томас. — Господи, жінко! Я вже не знаю, що й думати.

— Я не мала жодного стосунку до зброї чи її зникнення. Не мала жодного стосунку до пожежі у «Ґрешемі» чи чогось іще, — промовила я, намагаючись зберегти самовладання. Вийшла з ніші й пішла знову до його будинку на площі. Ми були майже на місці, і я не знала, як мені вчинити далі.

— Енн! — погукав мене Томас, і в його голосі я відчула божевільний відчай. Найважче було витримати саме його недовіру. Я розуміла її і навіть співчувала Томасові. Але ця підозрілість була згубна й виснажлива, а я була небезпечно близька до того, щоб розклеїтися. Мені не хотілося завдавати Томасові болю. Не хотілося йому брехати. А як сказати правду, я не знала. Тієї миті мені понад усе хотілося втекти, згорнути книжку на цій неможливій історії.

— Я хочу додому.

— Зачекай, поки дощ ущухне, — сказав Томас. — Я щось вигадаю.

Я не усвідомлювала, що заговорила вголос, але не загальмувала.

— Я не можу так жити.

І знову заговорила, не бажаючи цього.

— Як? — недовірливо пирхнув Томас, покрокувавши в одному темпі зі мною.

— Отак, — поскаржилася я, сподіваючись, що дощ приховає сльози, які потекли моїми щоками. — Удаючи ту, ким я не є. Дістаючи покарання за те, чого я не можу пояснити, й чуючи звинувачення в тому, про що я нічого не знаю.

Томас схопив мене за руку, та я випручалася, захитавшись і відштовхнувши його. Я не хотіла, щоб він мене торкався. Не хотіла його кохати. Не хотіла його потребувати. Я хотіла додому.

— Я не та Енн Ґаллагер, якою ти мене вважаєш, — наполягла я. — Я не вона!

— А хто ти тоді? Га? Не грайся, Енні! — сказав він, обійшовши мене й заступивши мені дорогу. — Ти питаєш мене про те, що мусиш знати. Ніколи не говориш про Деклана. Ніколи не говориш про Ірландію! Раніше в нас усе було не так. Ти часто здаєшся розгубленою, і ти така не схожа на себе, так змінилася, що мені часом здається, ніби бачу тебе вперше. І мені, чорт забирай, подобається те, що я бачу. Мені подобаєшся ти! — Він нервово провів рукою по обличчю, стираючи з нього потоки дощу. — А ще ти любиш Оїна. Любиш цього малого. І щоразу, коли я впевнююся, що ти — це насправді інша людина, я бачу, як ти дивишся на нього, як ти за ним пильнуєш, і почуваюся клятим божевільним через те, що в тобі засумнівався. Проте з тобою щось сталося. Ти не така, як була. І нічого мені не розповідаєш.

— Вибач, Томасе, — заплакала я. — Ти маєш рацію. Я не та сама Енн. Її вже немає.

— Припини. Припини так казати, — заблагав він і звів обличчя до неба, наче випрошуючи в Бога терпіння. Учепившись руками у волосся, він ступив кілька кроків до довгого ряду будинків край площі, віддалившись від мене. Вогні його будинку кволо вабили до себе, дражнячи нас. За шторами ворухнулась якась тінь, і Томас завмер, пильнуючи за темним силуетом на тлі ледь теплої світлової плями.

— Там уже хтось є, — зауважив Томас. — У будинку хтось є.

Він вилаявся і знову звернувся до небес.

— Чому тепер, Міку? — мовив він собі під носа, та я все одно розчула його слова. Томас знову повернувся до мене, пригорнув до себе й не відпустив попри все. Моє самовладання похитнулось.

Я обхопила його руками й сховала лице в нього на грудях, тримаючись за нього й за неможливість нашого існування, поки наш час не сплив. Дощ барабанив по тротуару, відлічуючи секунди, а Томас прийняв мене у свої обійми, притиснувся губами до мого волосся й обхопив мене руками, простогнавши моє ім’я.

— Енн. Ох, дівчинко. Що мені з тобою робити?

— Я тебе кохаю, Томасе. Ти ж це пам’ятатимеш, так? Коли це скінчиться? — запитала я. — Я ніколи не знала кращого чоловіка.

Я жадала, щоб він повірив бодай цьому.

Я відчула, як він задрижав, але обійняв мене ще міцніше, затиснувши у відчайдушному пориванні, що свідчило про його збентеження. Я тримала його в обіймах ще якусь мить, а тоді опустила руки й відсторонилась. Але Томас не відпустив мене остаточно.

— Це справді Мік. Усередині. Він вимагатиме відповідей, Енн, — застеріг стомленим голосом Томас. — Як ти вчиниш?

— Ти пообіцяєш мені повірити, якщо я відповім на всі твої запитання? — попрохала я, дивлячись на нього крізь сльози.

— Не знаю, — зізнався Томас, і я побачила, як його досада розпалася, змита зливою, й лишила по собі покірність. — Але можу пообіцяти тобі ось що. Хоч що ти мені скажеш, я всіма силами тебе захищатиму. І не прожену тебе.

— У мене на озері стріляв Ліам, — випалила я. Найбільше я боялася саме цієї істини, тієї, що стосувалася цього часу й місця, тієї істини, яку Томас, можливо, зуміє пояснити й навіть зрозуміти.

Томас остовпів. Тоді прибрав руки з моїх передпліч і обхопив моє лице, неначе хотів утримати мене на місці, вишукуючи в моїх очах правдивість. Побачене його, напевно, задовольнило, бо він повільно кивнув, а я завважила, яке похмуре було його обличчя. Він не питав, чому, як і коли. Не шукав жодних роз’яснень.

— Ти розповіси мені все? І