Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Так, — покірно видихнула я. — Але це довга… неймовірна… історія, і розповідатиму я її тривалий час.

— Тоді забираймося із цього дощу.

Він пригорнув мене до себе, і ми попрямували до його будинку, до м’якого світла, що мерехтіло у вікнах.

— Стривай, — наказав він і без мене піднявся сходами на ґанок. Постукав у власні двері, вибивши явно визначений заздалегідь ритм, і двері навстіж розчахнулися.

***

Майкл Коллінз поглянув на нас і показав на сходи.

— Поговоримо, як висохнете. Джо розвів вогонь. Місис Клірі залишила у спіжарні хліб і пироги з м’ясом. Ми з Джо ними пригостились, але їх ще вдосталь. Ідіть. Ніч була ще та.

Місис Клірі, дублінська економка Томаса, і Джо О’Райллі, права рука Міка, безпорадно на нас дивилися. Джо явно помітив, що оселя належала Томасові, а накази роздавав Майкл Коллінз, але мене не потрібно було спонукати далі. Я піднялася сходами, чвакаючи черевичками й вистукуючи зубами, і ввалилася до кімнати, яку відвів мені Томас, а там зняла його піджак і свою червону сукню, сподіваючись, що місис О’Тул зможе відновити це вбрання так само, як урятувала мій закривавлений блакитний халат. Наш одяг був увесь у сажі і смердів димом, так само як моє волосся та шкіра. Я закуталася в халат, зібрала речі та прийняла гарячу ванну. Майклові Коллінзу не подобається моє зволікання? Що ж, прикро. Я вимила волосся та шкіру, прополоскала їх і вимила ще раз. Коли я нарешті спустилася, волосся було ще мокре, зате все тіло було чисте й сухе. Троє чоловіків зібралися довкола кухонного столу й говорили — щоправда, їхні голоси стихли, коли вони почули мої кроки.

Томас підвівся. Він був умитий, одягнений у чисті сухі штани й білу сорочку — з обличчя зник бруд, але не зникла тривога. Чіпляти на сорочку комірець він не став, її рукави були закасані й демонстрували жилаву силу його передпліч і напруження у плечах.

— Сідай, Енн. Осюди, — Майкл Коллінз торкнувся рукою порожнього місця біля себе. Кухонний стіл був ідеально квадратний, і з кожного його боку стояло по стільцю. — Можна називати тебе Енн? — запитав він. Схвильовано підвівся, засунув руки до кишень і знову сів.

Я покірно сіла поряд із ним, звідусіль оточена відчуттям кінця, наче потрапила до сну, від якого ось-ось мала пробудитися. Праворуч сидів Джо О’Райллі. Ліворуч — Коллінз. Томас сидів навпроти мене. Його блакитні очі виражали збентеження й несподівану ніжність, а зуби були стиснуті: він усвідомлював, що не може врятувати мене від того, що зараз станеться. Я захотіла його заспокоїти і спробувала всміхнутися. Він ковтнув і мотнув головою, неначе вибачаючись за нездатність віддячити за дарунок.

— Скажи-но мені, Енн, — заговорив Майкл Коллінз. — Звідки ти знала, що сьогодні станеться у «Ґрешемі»? Томмі спробував удати, ніби це не ти йому підказала. Але він бездарно бреше. Тим мені й подобається.

— Містере Коллінз, ви знаєте історію про Ойшіна та Нів? — тихо спитала я, дозволяючи своїм вустам утішитися звучанням їхніх імен. Цю історію я вивчила ґельською, бо розмовляла цією мовою раніше, ніж навчилася нею писати.

Я заскочила Майкла Коллінза зненацька. Він очікував відповіді, а я натомість сама поставила запитання. Дивне запитання.

— Знаю, — сказав він.

Я вп’ялася поглядом у бліді Томасові очі, в його обіцянку не виганяти мене. Я вже не раз думала про Ойшіна та Нів, відколи провалилася крізь час, помічаючи схожість між нашими історіями.

Я почала розповідати історію так, як почула її вперше, ґельською, і весь стіл, почувши слова, занурився в цілковиту тишу. Я розповіла присутнім, як Нів, принцеса Тір на Ноґу, Краю Молодих, знайшла Ойшіна, сина великого Фінна, на берегах озера Лох-Лін, подібно до того, як знайшов мене Томас. Коллінз пирхнув, О’Райллі посунувся, але Томас сидів нерухомо, вдивляючись мені в очі, поки я плела стародавню казку такою ж давньою мовою.

— Нів покохала Ойшіна. Попросила його піти з нею. Довіритись їй. І пообіцяла зробити все, що була в змозі, щоб він був щасливий, — сказала я.

— Це дивна відповідь на моє запитання, Енн Ґаллагер, — пробурчав Майкл Коллінз. Але в його тоні відчувалась якась м’якість, неначе моя ґельська заспокоїла його підозри. Звичайно, людина, що говорить мовою ірландців, у жодному разі не може працювати на корону. Коли я продовжила розповідати легенду, він мене не зупинив.

— Ойшін повірив Нів, коли вона описала своє королівство — місце, що існувало окремо від його рідного світу, і пішов туди з нею, покинувши свою землю. Кілька років Ойшін і Нів були дуже щасливі, та Ойшін сумував за рідними й друзями. Сумував за зеленими полями й озером. Він заблагав Нів, щоб вона дозволила йому повернутися, бодай ненадовго. Нів знала, що станеться, якщо вона дозволить йому повернутись, і їй розривалося серце: вона ж бо знала, що Ойшін її не зрозуміє, не уздрівши правди на власні очі.

У мене заболіло в горлі, і я спинилася, заплющивши очі, щоб не бачити блакиті впертого погляду Томаса й набратися духу. Мені було потрібно, щоб Томас мені вірив, але не хотілося побачити ту мить, коли його вірі настане кінець.

— Нів сказала Ойшінові, що він може піти — хай тільки весь час сидить на Місячній Тіні, на її коні, й не торкається ногами ірландської землі. А ще уклінно попросила, щоб він до неї повернувся, — сказала я.

— Бідолашний Ойшін. Бідолашна Нів, — прошепотів Джо О’Райллі: він знав, що буде далі.

— Ойшін їхав кілька днів, доки не повернувся до земель свого батька. Але там усе змінилося. Його рідних не стало. І його домівки теж. Люди змінилися. Де й поділися замки та видатні воїни минулого, — говорила я. — Ойшін зійшов із Місячної Тіні, вразившись так, що забув, що саме Нів благала його не забути. Коли його нога торкнулася землі, він став дуже старим. Час у Тір на Ноґу плинув геть не так, як в Ейре. Місячна Тінь утекла від Ойшіна, покинувши його напризволяще. Ойшін так і не повернувся до Нів чи до Краю Молодих. Натомість він розповідав цю історію кожному, хто був готовий послухати, щоб народ знав свою історію, знав, що походить від гігантів, від воїнів.

— Мені завжди було цікаво, чому він не міг повернутися, чому Нів так і не прийшла по нього. Через його вік чи що? Може, прекрасній принцесі був не потрібен стариган, — абсолютно серйозно задумався Коллінз, зімкнувши руки за головою.

— Cád atá á rá agat a Aine? — стиха промовив ґельською Томас, і я знову