Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Тут так само, як із Ойшіном: є речі, яких ви не зрозумієте, не зіткнувшись із ними особисто, — наполягла я.

Джо втомлено потер чоло:

— Можна англійською? Моя ірландська не така добра, як твоя, Енн. Історія, яку я вже знаю, — це одне. Розмова — це інше. А я хочу все розуміти.

— Коли Майкл був малий, його батько передрік, що він зробить для Ірландії щось видатне. Щось дуже схоже передрікав і Майклів дядько. Як вони могли таке знати? — спитала я, перейшовши на англійську.

— An dara sealladh, — пробурмотів Майкл, дивлячись на моє обличчя примруженими очима. — Другий зір. Дехто стверджує, що моя родина трохи ним володіє. Я вважаю, що то просто батько пишався своїм малим сином.

— Але час показав, що твій батько мав рацію, — зауважив Томас, і Джо кивнув. Обличчя Джо виражало щиру любов.

— Я не можу пояснити того, що знаю. Ви хочете, щоб я надавала пояснення, які не триматимуться купи. Я говоритиму, як божевільна, і ви мене боятиметеся. Я казала вам, що не становлю загрози ні для вас, ні для Ірландії. І це єдине, чим я можу вас заспокоїти. Я не можу пояснити, як це знаю, та розповім вам, що знаю, якщо із цього буде якась користь. Я знала, що двері буде замкнено й почнеться пожежа, всього за кілька секунд до пожежі. Коли Мерфі виголосив свій тост… я просто… усвідомила це. А ще я знала, що буде підписано мирний Договір, перш ніж це сталося. Знала дату й назвала її Томасові, хоча навіть він нічого не знав про якусь угоду.

Томас поволі кивнув.

— Так, Міку.

— Я знаю, що в жовтні вас, містере Коллінз, відправлять до Лондона домовлятися про умови Договору з Англією. Містер де Валера залишиться тут. А коли ви повернетеся з підписаною угодою, переважна більшість ірландського народу її підтримає. Проте де Валера й деякі члени Дойлу — ті, хто вірний йому, — її не підтримають. Невдовзі Ірландія перестане боротися з Англією. Ми станемо боротись одне з одним.

Майкл Коллінз зі сльозами на очах притиснув до вуст кулак. Поволі підвівся і схопився руками за волосся. На його муку лячно було дивитися. Тоді він, охоплений несамовитими емоціями, узяв своє блюдце разом із чайною чашкою й розбив їх об стіну. Томас подав йому інші, і цей посуд спіткала така сама доля. Далі постраждала тарілка з одним шматочком м’ясного пирога, обсипавши кухню крихтами картоплі й кірки. Я невідривно дивилася на порожній стілець Майкла, поки сам він нищив усе, що міг розтрощити. Дрож перейшов із моїх нутрощів на ноги, і мої коліна некеровано підскакували під столом. Коли Майкл знову сів, його емоції вщухли, а погляд став суворим.

— Що ще ти можеш мені розповісти? — спитав він.

26 серпня 1921 року

(продовження)

Якби я цього не бачив і не чув, то не повірив би. Енн увійшла до лігва лева й заспокоїла звіра самою лиш історією, розказаною бездоганною ірландською мовою, та багатющими знаннями, що мали б її знищити, а не врятувати.

Ірландія вже давно відійшла від свого язичницького коріння, та в жилах моєї Енн тече друїдська кров. Я в цьому певен. Вона проявляється в її м’яких очах і муркотливому голосі, в чарах, які вона плете зі своїх слів. Вона не графиня, а відьма. Проте в ній немає зла, немає лихого заміру. Може, саме це, зрештою, й переконало Міка.

Він поставив їй із десяток запитань, а вона відповідала на них без вагань, коли могла, і спокійно відмовлялася, коли заявляла, що не може відповісти. Я дивився на неї — зачудований, вражений, гордий. Мік не хотів знати, де вона була чи як опинилася в озері — то були мої запитання. Він хотів знати, чи виживе Ірландія, чи дотримає Ллойд Джордж своїх зобов’язань за Договором, чи буде покінчено з Розділенням і чи справді британці раз і назавжди покинуть ірландську землю. Завагалася вона лише тоді, коли Мік спитав, чи злічені його дні.

«Містере Коллінз, вас не забуде ні час, ні Ірландія, — сказала вона. — Більше я нічого не можу вам сказати». Не думаю, що він у це повірив, але не став на неї насідати. І цьому я був радий.

Коли Мік і Джо нарешті пішли, чкурнувши з чорного ходу в автівку, що на них чекала, Енн обм’якла з полегшенням, опустила голову на кухонний стіл і взялася за його край. У неї затрусилися плечі, та плакала вона беззвучно. Мені захотілось її підвести, втішити, але в неї задрижали ноги й вона похитнулася. Натомість я взяв її на руки й переніс із кухні до крісла-гойдалки біля вогню, туди, де місис Клірі плела ночами, коли я просив її посидіти на сторожі, чекаючи на людей чи ресурси.

Енн скрутилася клубочком і пригорнулася до мене, дозволяючи обіймати її. Я затамував подих, боячись її сполохати, боячись, що вона втече. Або втечу я сам. Вона підібгала ноги й повернула лице так, щоб опустити його мені на плече. Дихання Енн зігрівало, а сльози зволожували сорочку, і мені закортіло обійняти її міцніше, пригорнути ще ближче, наблизитися до неї. Мій різкий видих заворушив їй волосся (перед цим я затамував подих), і я зміцнив обійми й застиг. Під нашою вагою крісло, що гойдалося на паркеті, зарипіло сильніше, неначе вторуючи ударам серця у моїх грудях, нагадуючи, що я живий розумом і тілом і вона теж. Моя рука гладила її по спині в такт рухам крісла, а тим часом ми гойдалися вперед-назад. Ми не розмовляли, та між нами велася розмова.

Раптом рипнуло найближче до каміна вікно, тож Енн на мить затамувала подих і ледь-ледь підвела голову.

«Тс-с, — заспокійливо сказав я. — Це просто вітер».

«Яку історію він намагається розповісти? — пробурмотіла вона різким від вивільнених емоцій голосом. — Вітер знає всі історії».

«Це ти мені скажи, Енн, — прошепотів я. — Це ти мені скажи».

«Один мій учитель повідав мені, що художня література — це майбутнє. Не художня — це минуле. Одне можна формувати і творити. А друге — не можна», — промовила вона.

«Подеколи це одне й те саме. Все залежить від того, хто розповідає історію», — зауважив я. І раптом мені стало байдуже. Байдуже, де вона була та які таємниці берегла. Я просто хотів, щоб