Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

«Мене звати Енн Ґаллагер. Я народилася не в Ірландії, та Ірландія завжди була в мені», — заговорила вона, неначе просто декламуючи черговий вірш, розповідаючи звичайну оповідку. Ми не зводили очей із вогню, її тіло притиснулося до мого, і я знову дозволив її словам віднести мене деінде. То була легенда про Ойшіна й Нів, у якій час був не плаский і лінійний, а багатовимірний і переплетений, був колом, що знов і знов, із покоління в покоління повторювало той самий шлях — якщо не в тій самій сфері, то в тому ж просторі.

«Я народилася в Америці 1970 року. Моїми батьками були Деклан Ґаллагер — названий на честь діда по батькові — та Ханна Кіф, дівчина з Корку, яка провела літо в Нью-Йорку й більше не повернулася додому. А може, й повернулася. Може, Ірландія повернула її собі, коли їх забрали вітер і вода, — прошепотіла вона. — Я їх майже не пам’ятаю. Тоді мені було шість, як Оїнові зараз».

«1970 року?» — перепитав я, але вона не відповіла. Вона просто вела далі, не кваплячись, а ритм і плин її голосу стримали мої запитання, хоч моя голова й бунтувала проти серця.

«Ми з Оїном помінялися місцями, — ні сіло ні впало оголосила вона. — Хто з нас предок, а хто нащадок?» Якусь мить вона замислено мовчала, а я продовжував гойдатися, залишаючись на місці, поки мої думки розповзалися навсібіч.

«Мій дідусь нещодавно пішов із життя. Він виріс у Дромагайрі, але замолоду поїхав звідти й більше не повернувся. Чому, я не знаю… та починаю вірити, що задля мене. Що він знав цю історію, історію, яку ми переживаємо нині, ще як я навіть не народилася».

«Як звали твого дідуся?» — спитав я. Мої вуста огорнув жах.

«Оїн. Його звали Оїн Деклан Ґаллагер, і я дуже його любила». Голос Енн урвався, і я став молитися, щоб ця оповідь перетворилась із притчі на сповідь, щоб вона перестала бути оповідачкою й була просто жінкою в моїх обіймах. Але вона не вгавала, і її збудження наростало з кожним словом.

«Він узяв із мене обіцянку, що я поверну його попіл до Ірландії, до озера Лох-Ґілл. Так я і зробила. Приїхала до Ірландії, до Дромагайра, й вийшла човном в озеро. Попрощалася з дідусем і розвіяла його попіл у воді. Але туман так загуснув, що я не могла пропливти назад. Перестала бачити берег. Усе було біле, наче я померла, не знаючи, що пішла з життя. Невідомо звідки з’явився човен, а в ньому було троє чоловіків. Я гукнула до них, привернула їхню увагу й попросила про допомогу. Мить — і один із них вистрелив, а я опинилась у воді».

«Енн», — заблагав я. Мені було необхідно, щоб вона зупинилась. Я не хотів більше її чути. «Будь ласка. Тс-с», — заспокоював я. Зарився лицем у її волосся й заглушив свій стогін. Відчував, як біля мого серця важко б’ється серце Енн: м’якість грудей не могла приховати її жаху. Вона вірила в те, що мені казала, в усе до останнього неймовірного слова.

«А тоді з’явився ти, Томасе. Ти знайшов мене. Ти покликав мене на ім’я, і я подумала, що врятована, що все скінчилося. Та все тільки починалося. Тепер я тут, надворі 1921 рік, і я не знаю, як повернутися додому», — плакала вона.

Я міг хіба що гладити її по голові й колисати, відчайдушно жадаючи забути все, що вона щойно сказала. Вона не взяла своїх слів назад і не обернула їх на жарт, але її напруження поволі ослабло, поки ми сиділи, заспокоєні цим рухом і заглиблені кожен у свої думки.

«Я перетнула озеро й не можу повернутися, так?» — пробурмотіла вона, і значення її слів не викликало сумніву. Вимовлені й почуті слова неможливо взяти назад.

«Енн, я вже давно перестав вірити у фейрі». Мій голос був важкий, наче похоронний подзвін у тиші.

Вона досі сиділа, згорнувшись клубочком, у мене на колінах, але відштовхнулася від моїх грудей, щоб зазирнути мені в очі. Хвилясті пасма її волосся оточували прекрасне лице м’якою гривою. Мені хотілося запустити руки в те волосся й притягнути її вуста до своїх, щоб цілунками позбавити Енн божевілля й горя, сумніву й розчарування.

«Томасе, я й не очікувала, що ти віритимеш у фейрі».

«Ні?» Мій голос пролунав різкіше, ніж мені хотілось, але я мусив віддалитися від неї, поки не перестав зважати на виття у своєму серці й пересторогу в жилах. Я не міг її цілувати. Не міг зараз. Не міг після всього сказаного. Я підвівся й обережно поставив Енн на ноги. Вона твердим поглядом подивилася на мене; у світлі вогню зелень її очей потепліла й перетворилася на золото.

«Ні, — тихо відповіла вона. — Та чи спробуєш ти повірити… в мене?»

Я торкнувся її щоки, не в змозі збрехати, та все ж не бажаючи ранити. Але моє мовчання вже було достатньою відповіддю. Вона повернулася й пішла сходами нагору, а тоді тихо побажала мені доброї ночі. Тепер же я сиджу, витріщаюся на вогонь і пишу про все це у щоденнику. Енн зізналась у всьому… та я однаково не знаю нічого.

Т. С.

Розділ 16

Шаленець Том

Шаленець Том, чий дім — це гай,

Так до мене заспівав:

«Що мій розум засліпило,

Гострий погляд загасило

І на пил перетворило

Природи вічнеє світило».

В. Б. Єйтс

Я десь вичитала, що людина нізащо не знатиме, хто вона насправді, якщо не зробить найголовнішим для себе те, що любить. Я завжди любила понад усе дві речі і з цих двох речей витворила свою ідентичність. Одна ідентичність виросла з того, чого навчив мене дідусь. Вона заснована на його любові до мене, на нашій любові одне до одного й на нашому спільному житті. Друга моя ідентичність утворилася з любові до оповідання історій. Я стала письменницею, одержимою заробітком, місцями у списках бестселерів і створенням наступного роману. Одну ідентичність я втратила, втративши дідуся, а тепер утратила й другу. Я більше не була Енн Ґаллагер, авторкою бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс». Я була Енн Ґаллагер, уродженкою Дубліна, вдовою Деклана, матір’ю Оїна й подругою Томаса. Я привласнила кілька ідентичностей, які мені