Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

пощезли, натомість виросли ресторани, дорогі гандбольні майданчики перетворено на якийсь адміністративний осередок... — і все таке. Але найдужче, їдучи автівкою по широких місцевих тунелях, його вражало те, наскільки всі тут якісь чи не занадто юні. Тата-мами синочки гоголями фланерували перед тим баром, що колись-то був Сталевого Мексиканського Кактуса Грилем, а теперечки продавав на виніс тайські страви у чашках... А як вони задирали свої підборіддя вгору, як випинали груди: ґо-ґо-ґо! От мов на костюмований бал вирядилися. А рекламні оголошення на всіх екранах! Що тільки не пропонують — а насамперед зброю, церкви, послуги для одинаків, хто в тривалому відрядженні, й навіть страхування життя залишених десь на інших планетах родин. Усе такі речі підсовують тобі, які обіцяють контроль чи комфорт у такому непевному все­світі. Пригадалися Алексові ті рекламки, яких він надивився десятки років тому. Тільки стиль змінився, а потреби й підсвідомі страхи, що живили ці пропозиції, все ті ж самісінькі були.

Тоді Алекс носив однострій, розкидався жартами. Чи десь-якось щось таке. Йому навіть не дуже вірилося, що, коли він вийде звідтіля зі своєю сумішшю надії та страху, там він зіткнеться з якимсь насильством. Удавав крутішого з себе, ніж був насправді, сподіваючись таки покрутішати згодом. Пам’ятав, як це все було серйозно. Той час, коли Престон упився та й затіяв бійку з Ґреґорі. Втягли в це й Алекса, а скінчили аж перед військовою поліцією — перелякані, бо певні були: кар’єрам їхнім капець! А ще тоді Андреа Говард піймалася на тому, що списувала на іспитах, й вельми ганебно її вигнали. Було таке відчуття, наче хтось помер.

Ну, а нині, дивлячись на цих дітей, що про них можна сказати? Є, звісно, хизування, є дурні рішення. Діти як діти. А сам він ким був тут, як не недоростком? Що вибирав, те й вибрав, бо не відав ліпшого. Десь у такому віці одружився з Таліссою. І склали вони свої плани, як він полетить кудись, а тоді й назад, до неї повернеться. І всі ті їхні плани були дитячі мрії. Як подивитися під таким кутом зору, то й не дивно, що нічого доброго в них не вийшло.

Він припаркував машину під чайною, що звалася «Пауш», зберігшись такою ще від тих часів, коли він тут служив. Блакитно-золотий дашок кидав ніжну тінь на скляні вхідні двері. Штучно зістарена фарба на вікні хвилясто облямовувала раму, в стилі art-nouveau — «нового мистецтва», — фразами, виписаними щирою французькою. Либонь, тут був намір викликати ілюзію начебто паризької кав’ярні кількасотрічної давнини для людей, котрі ніколи й ногою не ступали на таку «планету», як Франція. Просто дивно, що так химерно і вдало тут передано це відчуття.

Всередині якось та вмістилося аж дванадцять маленьких столиків, застелених справжніми лляними скатерками. Повітря пропахло змішаним духом місцевої кахви — зеленого чаю, мигдалю, кориці й цукру. Капітан Голден мав пристрасть до кави, й Алекс відчув на мить жаль, що той нидіє на тій Тайко-станції й тому не може унюшити таку духмяну розкіш. Та він іще й не встиг додумати цю думку, як Фермін, радісно галасуючи, вискочив зі свого крісла і вхопив Алекса у свої обійми.

— Алексе! — вигукнув Фермін. — О Боже милий! Чоловіче! Який ти став гладкий!

— Та ні, — заперечив Алекс, обіймаючи давнього друга. — Хто з нас двох погладшав, то це ти.

— Ах! — закивав головою друг. — Я й забув: це я гладун. То сідай уже.

Тут із-за кухонних дверей визирнув офіціант, хлопець літ вісімнадцяти, й очі йому розширилися. Його усмішка щосили намагалася лишатись узвичаєною чемністю, та коли він пірнув назад, углиб кухні, Алекс розчув, як той схвильовано щось комусь говорить. Алекс постарався прогнати почуття збентеженості.

— Дякую тобі, що прийшов, — сказав Алекс. — Ненавиджу бути нечемою, котрий згадує давніх друзів лиш тоді, коли йому щось від них треба.

— Та ну, що ти! — заперечив Фермін. Літа побілили йому щетину, приліпили трохи жирку на щоки. Алексові здавалося: варто лише примружитись, і він знову розгледить у ньому того вузьколицього чоловіка, з яким довелося служити колись разом. Легше було добачити колишнього колегу в його жестах, коли той помахами рук узяв та й прогнав гостеву бентегу. — Та нічого подібного! Я радий зробити послугу другові.

Тут із кухонних дверей знов вийшов, киваючи, офіціант. В його руках парувала чашка з широким отвором. Майже сором’язливо він поставив її перед Алексом.

— Наш фірмовий напій, — мовив хлопець. — Для вас, пане Камалю.

— Он як! — здивувався Алекс. — Дякую.

Хлопець кивнув ще раз і відійшов. Алекс знічено гмикнув над тією чашкою, а Фермін усміхнувся.

— Не прибідняйся, Алексе! Пий! Вже ж ти мав би й звикнути до своєї слави, хіба ні? Ти — Алекс Камаль, перший пілот, що пролетів у Кільце!

— Ба ні — перший, що повернувся живий.

— А це те ж саме.

— Таж я запевне мав би згинути, — мовив Алекс. — У мене стріляли.

— То й що, хіба вбили романтику пригоди?

Алекс подмухав на димучий вміст чашки, обережно сьорбнув. То був чай з медом, кардамоном і ще з чимсь, а що воно за «ще» — не дібрати.

— Таж то не мандра була, а ціла купа всячини, — сказав він, розтягуючи слова. — І далеко не все в тій купі було романтичне. А що по тому? Та й зазвичай у нас є капітан, щоб перебирати на себе всю увагу.

— Десь там воно, мо’, й не так, як тут, під носом у нас. Але ж ти місцевий хлопчина. Один із нас! — вибрався звідси та чогось досяг.

— Невже більш нічого й не трапилось?

Фермін розкинув широко руки, охопивши тим жестом і цю чайну, і вулицю надворі, й базу Геката, й цілий Марс.

— Та я весь цей клятий час пронидів тутечки. Дослужився до головного старшини. Два розлучення й дитятко у вищому університеті озивається двічі на рік: «Дай-тату-грошей!»

— Однак, я певен: не так багато людей стріляло в тебе. А це ж не розвага-забава, як воно звучить у тебе.

— Либонь, що ні, — погодився Фермін. — Добре там, де нас нема.

Отак годину, більш чи менш, просиділи вони, сьорбаючи чай та смакуючи мигдалеві тістечка. Хоча апетити, далебі, не ті вже були у них, що замолоду. Фермін нагадав йому, шпарким переліком, про добрий десяток інших хлопів, котрих обидва вони добре знали в тому їхньому спільному проминулому часі. Чай був смачний, а Фермін — веселий-добродушний. Втім, щось та навіяло