Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Пропускний пункт самої бази охороняла ціла команда служби безпеки, й вони звеліли Фермінові зазирнути в пристрій розпізнання за обличчям. Покінчивши з Ферміном, потрусили Алекса — на наявність зброї та предметів контрабанди. І видали йому гостьову перепустку. Весь процес зайняв лише п’ять хвилин, дарма що непоквапний. Пішов Алекс за Ферміном до рухливої доріжки, а коли вона потягла їх у надра гори Олімп, обидва похапались за поручні.

— То що ж він за хлоп? — запитав Алекс.

— Командер Дуарте? О, він тобі сподобається. Усі його люблять. Ад’ютант адміралки Лонґ. Усі останні десять років.

— А що, Лонґ досі не відставилась?

— Вона й до самої смерті досидить за своїм столом, — запевнив Фермін. Обурення проривалося в його голосі, але рятівна усмішка покривала все, що крутилося в нього на язиці.

— Я високо ціную, що ти влаштував мені це побачення.

— Та це не проблема. Дуарте аж підскочив, як почув, що побачиться з тобою.

— Справді?

— І чого ти дивуєшся? Ти — пілот «Росинанта»! Знаменитість!

***

Офіс Вінстона Дуарте був простий і комфортний. Робочий стіл командера був зі звичайного пресованого полікарбонату й лише трішки, можливо, більший за письмовий стіл секретаря у приймальні. Екран на стіні налаштовано на спокійну напівабстрактну композицію, що переливалась переходами з охристості сепії в брунатне й навпаки, викликаючи асоціації з опалим листям і математичними доведеннями в приблизно однакових співвідношеннях. Єдиним натяком на якусь розкіш була полиця з друкованими книжками про актуальну військову стратегію. Сам господар так добре вписувався у цей простір, ніби саме сюди й для цього його спроєктовано. На пів голови нижчий зростом за Алекса, прищавощокий і з карими теп­лими очима, Дуарте випромінював чемність і обізнаність. Потиснувши гостеві руку, він побажав сісти поруч нього, а не навпроти, за своїм столом.

— Мушу признатись: я трішки здивований вашим візитом, — сказав Дуарте. — Мої стосунки з ОПА є переважно діловими.

— «Росі» — це не ОПА.

Брови пана Дуарте підскочили на міліметр.

— Та невже?

— Ми у своїх контрактах переважно зберігаємо незалежність. Ми брали замовлення від ОПА, але й Земля оплачувала нам деякі рахунки. Беремо замовлення й від приватних компаній, якщо пропонована робота дасть нам добрий прибуток.

— Приймаю виправлення. Та, хай там як, ваш візит — честь для мене. То чим я міг би допомогти вам, пане Камалю?

— Для початку: звіть мене Алексом. Я тут не з офіційним візитом. Власне, я у відпустці, поки мій корабель у доку. Прибув на рідну планету, де минуло моє дитинство, здибався з давньою подругою, а їй потрібна була поміч в одній справі, й так одне привело до другого.

— Що й привело вас до мене, — підсумував Дуарте. Його усмішка була раптова й тепла. — Оце так і мені поталанило. То що ж непокоїть вашу подругу?

— Зниклі кораблі.

Дуарте так і завмер — але його усмішка несхитно лишилася там, де й була досі. На одну мить цей чоловік немов обернувся статуєю. Та ось він ворухнувся: відкинувся на спинку крісла, і його ледь перебільшена невимушеність аж ніби смикнула Алекса за вуха.

— До мене таке не доходило, щоб зник хоч один корабель. Невже сталося щось таке, про що я маю знати?

Алекс зціпив пальці рук на коліні.

— Моя подруга... Вона космопіхотинка. Ну, вже колишня. І вона трохи поколупалася в чорному ринку.

— То вона журналістка?

— Патріотка Марсу, — мовив Алекс. — Вона нічого не збирається розворушувати, і так само й я. Але речі, що вона їх розкопала, дуже її розізлили.

— А які такі речі, наприклад?

Алекс підніс пальця догори.

— Зараз я дійду до суті. Річ у тім, що вона не належить до флоту. Не має ні друзів, ні контактів на нашій стороні. Тож вона й попросила, щоб я розпитав, і коли я...

— То це, як я розумію, головний старшина Белтран послав вас до мене, — урвав Алекса Дуарте.

— А що, він припустився помилки?

Довгу хвилю Дуарте мовчав, і його ні на чому не зосереджений погляд був лагідний. Алекс ворухнувся у своєму кріслі. Подібні розмови ніколи не входили до його обов’язків, тож йому нелегко було судити, добре ця розмова складається чи зле.

— Ні, він не помилився, — визнав, зітхнувши, Дуарте.

— То... й ви бачите якісь неподобства, чи не так?

Дуарте підвівся й рушив до дверей, але не торкнувся їх, а лише подивився. Трохи схилив голову.

— Не нам з вами говорити про ці речі. Є на те вище командування.

— Я поважаю такий порядок, — сказав Алекс. — І не прошу вас бути нелояльним хоч би й до кого. Просто я маю якусь інформацію, і якусь, можливо, маєте ви. То я поділюся з вами тією, якою мені безпечно поділитись, і ви вчините так само. Можливо, так ми підсобимо один одному.

— Я якраз займаюсь одним розслідуванням.

— Я не заперечуватиму, якщо ви передасте десь далі те, що я передам вам, — сказав Алекс. — І, можливо, найкраще було б, якби і з вашого боку воно було десь так.

Дуарте подумав, міцно стуливши губи.

— Гаразд. Що ви маєте?

— Пропуски даних в складських реєстрах. Втрачені або знищені речі, що знову з’являються згодом. Зброя. Медикаменти.

— І кораблі?

— Так, — мовив Алекс. — І кораблі.

— Назвіть хоч один.

— «Апалала».

Дуарте здувся, мов пробитий м’яч. Пройшов за стіл і плюхнувся у крісло. Та коли він заговорив, тон його був розслаблений, аж Алексові подумалося: невже пройшов тест? І де й поділась та фальшиво-сердечна машкара легкості, з якої почалась ця зустріч.

— Та й я досі тією шхуною займаюсь, — признався Дуарте.

— І що ж ви розгледіли?

— Ще