Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Леся Українка в листі до Аґатангела Кримського досить відверто зізнавалась у своїй власній «релігії». В історичних і культурних сюжетах, узятих із різних епох, її особливо цікавить «ідеалізація такої великої “неволі” людської, як співчуття, і добровільної покути за “безневинну провину…”». «Та се належить до моєї “релігії”, — уточнювала вона, — і коли я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі, то хочеться мені часами хоч у “притчах” вимовити свою “віру”, а надто хочеться, щоб мої товариші її знали, бо инакше вони не знатимуть мене» [96, с. 166].

Слова Лесі Українки про «неволю» співчуття й добровільну покуту за «безневинну провину» виразно відлунюють у її легенді «Що дасть нам силу?» (1903). Апокрифічний сюжет про теслю, який бере на себе важкий хрест, що його сам і зробив, у втомленого й знесиленого «сина чоловічого» і йде з ним на Голготу, перегукується з долею Міріам, яка так само готова взяти на себе хресну смерть Месії.

Поняття жертви як такого в християнському світі не існує: тут жертва — наперед визначений сакральний акт, і тому він безболісний. Леся Українка натомість посилює больові, криваві асоціації, запозичаючи їх із оргіастичних семітських вірувань. «Кривава» жертва Месії асоціюється з «кривавим викупом» Ваала, із жертвою богині Астарот, що «мала кров приймати в подарунок» [88, с. 145]. Червоно-пурпуровою, кривавою барвою зрештою й завершується «Одержима». Міріам кидає юрбі «Я проклинаю вас прокльоном крові!» і гине під градом каміння [88, с. 147].

Напружений діалог розгортається між Міріам і Месією саме навколо кривавого викупу й крові:

М і р і а м

(з раптовою надією)

Учителю! чи ти мені позволиш

пролити кров мою?

М е с і я

                       За кого? За людей?

М і р і а м

Ні, не за їх!

<…>

М е с і я

Ти хочеш викупить мене?

(Міріам потакує мовчки головою.)

М е с і я

                                 Даремне!

<…>

М е с і я

Ваалові дають даремні жертви,

я ж не приймаю їх [88, с. 136–137].

Отже, ідеться вже не про світлу й мирну християнську офіру, а про криваву жертву, про викуп через кров. Зрештою, такою виявляється логіка любові до смерті — Liebestod: той, хто прагне смерті, знайде її. Цілком, отже, закономірно, що ще в першому монолозі Міріам бажає, щоб її «убила блискавиця» («Я прагну, прагну, щоб вона злетіла» [88, с. 126]). Блискавиця ненависті злітає. Міріам помирає.

Чи не найбільш єретичним в «Одержимій» є те, що, попри всі розмови про християнську любов як віру, пристрасть, з якою Міріам говорить про свою любов до Сина Божого, засвідчує й проявляє еротичне забарвлення її почуттів. Загалом, у процесі формування християнського образу Ісуса євангельський Месія переживає низку трансформацій. Серед них були й речі еротичного змісту. Як говорив Ніцше, «щоб була можлива любов, Бог повинен бути особою; щоб могли при цьому заговорити найнижчі інстинкти, Бог повинен бути молодий. Щоб запалити жінок, треба було висунути на передній план прекрасного святого, для чоловіків — Марію. <…> Вимога цнотливості посилює внутрішній жар релігійного інстинкту — вона робить культ гарячішим, мрійливішим, душевнішим» [68, с. 648–649].

Еротичний аспект християнства передають апокрифи; зрештою, гностичні вчення, які ставали частиною християнських сект, усіляко культивують і використовують еротичну символіку. Взагалі, «занадто малий крок, що відділяє життєве сприйняття Бога як Ягве від сприйняття Його як Ваала. Усе релігійне занадто споріднене з сексуальним», — зазначав свого часу Карл Барт [19, с. 188]. У драматичній поемі Лесі Українки Міріам говорить голосом самої письменниці, а пристрасні зізнання героїні («Нехай в моїм житті все, все неправда, / та вір мені, що я тебе любила» [88, с. 140]) не можуть не асоціюватися з реальною постаттю Мержинського. Таким чином, ранньохристиянські уявлення про віру, тісно пов’язані з еротизмом і сексуальністю, закроєні на взірцях відомих культів, зокрема Афродіти й Діоніса, накладаються на суб’єктивні почуття самої поетеси.

Леся Українка аналізує також рабську психологію натовпу, який, смиренно приймаючи жертву «сина людського» заради власного спасіння, торгує смертю. Маса, юрба — усі, чий спокій Месія купив ціною власної крові, на думку Міріам, не здатні зрозуміти, що значить пережити «три вічності в три ночі». Віра для них не стала любов’ю, а любов не стала смертельною. Вони залишаються пасивними фарисеями, вони згодні на повторення жертви «крові й тіла» Сина Божого до безкінечності. Лише Міріам, протиставляючи себе масі, наївно вірить, що за неї він ні краплі крові не пролив.

Жертву Міріам можна трактувати по-різному: як сатанинську гординю, як християнську любов, як діонісійський екстатизм, як буття в іпостасі «слова-тіла». Міріам гине під градом каміння, що з «диким ревом» кидає в неї розлючений натовп, і нагадує нам про Орфея, якого роздирають вакханки. Так вона демонструє повернення до минулих культів і до поганської міфології та політеїзму, оскільки перетворюється на своєрідний тотем, божество, що його, майже як Діоніса, розриває розлючена юрба. У цей спосіб у поемі накреслюється спіраль нового, «вічного повернення», Аріяднина нитка, яка в Ніцше вела до появи «надлюдини», веде в Лесі Українки — до любові-смерті, або «добровільної покути за “безневинну провину”».

Епізод, покладений в основу «Одержимої», має безперечно трагічний характер. Трагедія-бо ще від античності охоплює переважно сферу смерті й еросу. Виразниками її традиційно були передусім жіночі хори-плачі, які доповнювали й драматизували монолог героя, і так звані жіночі страсті [105, с. 402]. Якщо прочитувати «Одержиму» через архетипи античної трагедії, зрозумілою стає особлива роль Міріам: вона посідає місце жіночого хору. На своєрідний діалогізм голосів трагічного героя та жінки в поемі вказує її первісна назва «Месія і одержима».

Драматична поема «Одержима» загалом не прочитується поза жіночою проблематикою. Тема жінки як мовчазної «тіні», актуальна у творчості Лесі Українки, присутня і в «Одержимій». У Гетсиманському саду, в моменти найбільшого страждання Месії та його молитви «про чашу», Міріам, яку Месія відкинув, почувається «тут же, поруч, / та я німа, як мур оцей, не видна, / як сяя тінь, так, мов я не людина, / так, наче в мене і душі нема…» [88, с. 137]. Жорстокі слова: «Яке тобі до мене діло, жінко?», — сказані Месією, відкидають Міріам у небуття й мовчання. Вони звучать у тексті Лесі Українки кілька разів, відгукуючись у душі «одержимої» і закріплюючи її